Читати книгу - "Штани для келпі, Лара Роса"

Хазяїн ательє втупився у водорості, що стискав в руках незвичайний клієнт:

– Що ти за них, як за рідні, тримаєшся? Я їх платнею не візьму, якщо що.

Льодяник сердито блимнув на гнома: та якби й брав, то не віддав би – з ними він одразу ж до води втрапити може. А без водоростей почнуть до нього всілякі свої руки загребущі тягнути, щоб до роботи приладити – і не втечеш тоді так просто. Хоча, тепер він фамільяр, та хто його зна, чи захистить фамільярство від охочих коника на дурняк отримати?

– Я ними голову від сонця прикриватиму, – буркнув перше, що на думку спало.

– Так я тобі й капелюха видати можу, – хмикнув Зінгер. – Авансом.

– Дякую! Обійдусь, – помотав головою Льодяник, думаючи про те, який же цей гном жмот. – В мене грошей все одно нема.

– Та це я вже зрозумів, – приспустивши на ніс окуляри, зиркнув на нього той. – Але ми від свого девізу не відмовляємось. Тому, – він ляснув у долоні, – будемо думати – чим ти будеш розплачуватись.

Льодяник покосився на нього:

– Конем працювати не буду.

– Нащо мені кінь?! – витріщився на нього гном. – Хіба дівчат додому розвозити? Так, боюсь, що більшість їхатимуть через кущі, й хоч би до ранку доїхали.

Парубок лиш очі закотив: здались йому ці гномки?! Йому он водяних фейрі вистачає і без кущів. А от з тією свартальвочкою, що штани йому подала, може й покатався б. І не тільки кущами.

– Гаразд, – співчутливо зітхнув Гвент. – Принесеш мені води з Кришталевого джерела – й отримаєш свій одяг, що нікуди не зникатиме, й коню не заважатиме.

– Е-е-е, – Льодяник аж захрип, – саме з цього джерела? Інше не підійде?

– З будь-якого іншого – я й сам візьму, – пирхнув гном. – В Кришталевому – вода особлива. Після неї тканина ніколи не брудниться. А його фейрі-хранителька всім очі від нього відводить – боїться, щоб воду не забруднили. Трясця її дзвоникам, якби вони в неї були! – лайнувся стиха, бо на фейрі навіть на такій відстані краще було не лаятись – відчувають, як ті комарі кров!

– А вам більше нічого не потрібно? – з ледь живою надією в очах пробелькотів парубок.

– В тебе гроші є? – сердито втупився в нього гном.

– Нема, – пригнічено хитнув головою Льодяник.

– Розмову завершено! – пристукнув долонею по столу Гвент. – Тобі й так, он – штани видали! А вони теж не з повітря зіткані. Хочеш отримати такі, щоб не зникали, коли обертаєшся – несеш мені воду. Ні – гуляй в цих. Дарую! Вони або ж зникнуть, або ж перед обертанням будеш знімати й в зубах їх носитимеш, щоб потім дзвоники свої прикривати, – їдуче гигикнув наостанок. – Так і бачу, як ти перед дівчатьми бігом у них застрибуватимеш.

Сяк-так впхнувши водорості до кишені, похнюплений Льодяник потюпав до дверей. З остаточно зіпсованим настроєм він й не помітив, як на вулиці опинився. Витріщившись на ліс, думав, як йому ту воду роздобути. Все б нічого, та фейрі того джерела – Айсара, була страшенно на нього зла. Він якось здуру обіцявся їй на жодну іншу фейрі не задивлятись більше, і не втримався.

Таж, як тут втриматись, як вони всі такі солодкоголосі, а очі ж в них які! Тільки втопитись! А як цілувати починають… от тоді він взагалі про все забуває… Та хіба ж це його провина?! Ну, вродився він келпі. А коли це келпі були постійними? Та з роду не були! І всіх це влаштовувало. Тільки Айсару не влаштувало. А його, дурня, наче хто за язика тоді тягнув! От тільки до джерела без неї не підійти. Можна було б й без тих штанів обійтись, так та ж скажена, як побачить у людській подобі – точно присмалить. Тоді вже не до фейрі буде. А фамільярства йому тепер ніяк не позбавитись.

Так, з невеселими думками, Льодяник дійшов до лісу. І от що йому робити? Будь-яку воду не принесеш, бо той жмот точно її відрізнити зможе! А до Айсари краще не наближатись, бо вона теж там щось йому обіцяла. Багато чого… й нічого хорошого. Найменшим злом з того нічого була обіцянка його втопити. Та це б він точно пережив. А от з приводу дещо відірвати – то це вже було серйозніше. От далось же їм воно! Ту навіжену наречену хазяїна взагалі ж не чіпав! Тільки виринув поряд. А погрози ті ж самі. Що то жінки! І конем весь час бути набридає.

Важко зітхаючи, так і брів до джерела, сподіваючись, що, може, за час його відсутності Айсара охолола й хоча б кидатись на нього не буде. Та не встиг він це подумати, наближаючись до знайомої місцини, як просто в нього полетіла крижана бурулька, поцілюючи точно нижче поясу. Ледь вивернутись встиг, та в дупу вдарило так, що аж підстрибнув.

Сховавшись за найближчою деревиною, потирав забите місце й тільки дивився, як повз пролітали крижини одна за одною. Що він там собі думав? Охолола? Скрижаніла! Й, схоже, остаточно. І не просто кидається, а закидує!