Читати книгу - "Штани для келпі, Лара Роса"

На якийсь час крижаний обстріл припинився. Льодяник полегшено видихнув й насторожено визирнув з-за деревини, але нікого не помітив. Схоже, хазяйка Кришталевого джерела була на нього надто розлючена й досі. Трохи повагавшись, він все ж гукнув:

– Айсарочко! Світило моє єдине! Зірочка моя провідна ясна! Дай же хоч слово мовити!

У відповідь полетіло ще більше крижин й більшого розміру. Одна врізалась у стовбур й деревина аж задвигтіла. Льодяника й пересмикнуло: а якби в нього? Ще одна скажена. Що ж так щастить?! І тут його осяяло: це ж крижини летять з джерельної води! Назбирати й Зінгеру тому доставити.

Тільки радість його швидко пригасла: а донести як? Він же з горя й посудини ніякої не попросив. Ні, ну, якщо обернутись келпі… тьфу ти! ногглом – то обернеться миттю. Але ж нести як? І штани ті, що подарували, зникнуть. А думати треба було швидко, поки крижини не розтанули, й часу на роздягання в нього не було.

Важко зітхнувши, Льодяник висмикнув з кишені водорості й ткнув їх на голову: грець з ними – хай сміються, аби не загубити, й закріпив жмут магічно. Миттю обернувся конем й схопив найбільшу крижину в зуби. Під хвоста, щоправда, влетіла ще одна, надавши йому прискорення, але чухати забите місце було вже ніколи, та й нічим. Дякувати, у найцінніше місце не поцілила, але була близькою до цього, й він рвонув щодуху.

Добре хоч магічні коні скакали набагато швидше від звичайних й вже за пару хвилин він знов був біля знайомих дверей, буцаючи їх копитом. Цього разу цокоту не було й двері відчинила та мила свартальвочка. Льодяника заціпило: за що ж таке знущання?! От що йому тепер робити? Не обернеться ж він перед нею в людину, щоб світити всіма своїми скарбами чоловічими! Та ще й крижина в роті танула потроху, хоч він й намагався якось вповільнити той процес одним стабілізаційним заклинанням, що в Теаса вивчив. А дівчина дивилась на нього такими літніми темно-медовими очима, що він вже сам ладен був розтанути.

– Це ви? – нарешті здогадалась вона.

Що ж за муки?! Цей голос глибокий його в саме серце вразив! Ледь не заіржав, як останній дурень, забувши, що кінь. Тільки головою мотнув у відповідь, ледь не плачучи, бо крижина таки починала плисти: на те вона й вода з Кришталевого джерела, що на неї не всяка магія діє.

– Пане Гвенте! – нарешті здогадалась вона покликати хазяїна ательє. – Тут наш…, – дівчина затнулась, підбираючи слово, – незвичний клієнт пожалував.

Почувся знайомий цокіт копит… тьфу, ти! підборів, й з’явився гном. Окинувши картину досвідченим оком, він швиденько відтіснив свартальвочку:

– А, ну! Марш працювати! В нас замовлень – віз цілий! А вона тут… очиськами стріляє! Ну! – розвернувся до нього Зінгер. – Де?

Льодяник мотнув головою, намагаючись очима показати на крижину, що стирчала в нього в зубах, та гном ніяк не міг зрозуміти всі ті вихляння кінської голови й карколомні вирячування очей. Зрештою, не втримавшись, Льодяник обернувся людиною, ледве встигнувши перехопити однією рукою крижину, що вилетіла з рота, а іншою вхопити з голови водорості, щоб прикритись ними й вигукнув сердито, протягуючи бурульку:

– Та вода це з того джерела!

Гном миттю заметушився, хапаючись за крижину, й мало не зарепетував:

– Горщик! Горщик мені зараз же!

Хтось з дівчат підскочив, тягнучи якийсь жбан, й крадькома позиркуючи на парубка, що намагався хоч як сховатись за одвірком, радіючи, що ательє при дорозі виявилось, а не десь посеред міста. А то б осяяв зараз своєю п’ятою точкою пів міста.

– Ти б ще вагани принесла! – гримнув на дівчину Гвент, вихоплюючи в неї з рук посудину й вкладаючи туди залишки крижини. – А, ну, марш звідси! Ач, як очі бігають! Позгрібала їх до купи й за сукнею дивись, що створюєш! Бо поскачеш слідом за коником, як роботу нанівець зведеш. Так! – повернувся він до Льодяника. – Штани вітром видуло?

– Часу не було знімати, – буркнув парубок. – Стільки вистачить? – без особливої надії спитав він.

Гном витріщився на нього:

– Та трясця твоїм дзвоникам! Знущаєшся?! Оцих двох чайних ложечок?!

Льодяник роздратовано блимнув на нього: там було на добрячу кружку ще й з гіркою! Ну, жмот, він й в Льйосальвхеймі жмот!

– Мені посудину треба, – кивнув на жбан хлопець. – Й, бажано, з руків’ям, щоб я й конем його утримати міг.

– Та це скільки завгодно! – аж радісно затупцяв на місці Зінгер. – Зараз, дорогенький ти мій, зараз!

За хвилину гном притягнув чималеньке відро й тицьнув його до рук Льодяника:

– Ну, ось цього буде якраз достатньо.

Той лиш розпачливо застогнав: поки збиратиме те, що вже прилетіло в нього, Айсара ще докине й точно не промаже!

– Я піду з ним, – визирнула з-за плеча Гвента свартальвочка. – Допоможу збирати.

– Ти диви, яка добродійниця! – глузливо хмикнув гном, озираючись на неї. – Очі не розгуби! Бо працювати буде ніяк! Подуріли дівки з цим келпі!

– Ногглом! – в один голос повторили Льодяник з дівчиною.

– О-о-о, – тепер вже хазяїн ательє простогнав розпачливо, – пропала дівка! А роботу хто твою виконувати буде?

– Ця вода коштує дорожче всієї нашої роботи за кілька тижнів, – з утиском промовила та.

– А, ну! Цить! – шикнув на неї гном. – Весь ґешефт мені зруйнуєш!

Та Льодяник все почув й трохи зловісно зиркнув на цього жмота. Гвент сердито засопів:

– От куди ти підеш з цим… от пробачте, пане ноггл, але голозадим?! Що про тебе люди скажуть, Тейка?

Парубок швиденько нашорошив вуха, запам’ятовуючи ім’я своєї рятівниці.

– Так дайте йому штани, – знизала та плечима.

– Я їх що?! З повітря тчу?! – аж розчервонівся цей рудобородий, мало не зливаючись кольором обличчя з бородою. – Он вже одні прос… загубив! Куди ще одні? В зубах носитиме, поки ви туди-сюди бігатимете?!

– То давайте я зроблю ті, що ви йому обіцяли, – дівчина зиркнула у жбан. – Там – більше, ніж аванс.

– Ач, які розумні всі стали! – спересердя натягнув на носа свої магічні окуляри гном. – Все за тебе порахують.