Читати книгу - "Маргарет Тетчер (Видатні особистості. Біографічні нариси для дітей), Костюченко Ірина"

На вулиці Меггі побачила знайому продавчиню та кількох відвідувачів її закладу.

– Нам слід не воювати з німцями, а домовлятися! Зрештою, війни потрібні тільки урядам. А страждає хто? Прості люди, як ми з вами, що серед англійців, що серед німців, – гарячкував молодик у робочій куртці та кепці, розмахуючи шматком смаженої тріски.

– Принаймні при Гітлері берлінські трамваї почали ходити за розкладом, – підтакнула жінка, що стояла біля каси. – Дві великі порції картоплі, будь ласка.

– І коли німецький уряд обіцяв людям, що наступного місяця в їхньому пайку буде на 50 грамів масла більше, то виконував це! А в нас постійно суцільна криза! Роботу уднем зі свічкою не знайдеш, хіба що за ламаний шеляг, – підтримала розмову власниця ятки.

– Навіщо нам ця Польща, щоб ми її захищали? Чим поляки кращі за чехів, яких наш уряд відважно здав торік? Німці визнають нас, британців, повноцінною нацією. А повноцінним націям варто об'єднуватися, а не воювати одна з одною. Хто наші вороги? Банкіри‑євреї та російські комуністи! Ось проти них слід воювати цивілізованим країнам, – поділився думкою літній чоловік з газетою.

Меггі не могла повірити власним вухам. Як?! Люди не вірять у справедливість опору та готові домовлятися з нацистськими злочинцями?!

– Трамвай за розкладом і додатковий шматок на місяць – це, звісно, важливо. Але хіба не менш важливим є життя дівчини Едіт і її батьків? – голос Маргарет, а не дівчинки Меггі задзвенів над столиками, що стояли на відкритому майданчику.

– Едіт? А хто це? – наввипередки запитали дорослі.

– Моя сестра Мюріел листувалася з єврейською дівчиною з Австрії. Коли Гітлер увійшов до цієї країни – і увійшов через мирне приєднання, а не вдерся, як зараз до Польщі, – батько Едіт просив її прихистити. Вона мешкала у нас вдома кілька місяців, доки не змогла виїхати до родичів у Південній Америці. В останньому листі батько Едіт писав, що не знає, як розгортатимуться події в Австрії, та дякував, що наша родина допомогла його доньці. Вже деякий час листів від нього не було. Боюся, "події" в Австрії вже якось "розгорнулися", і, може, Едіт вже ніколи не побачить своїх татка з мамою. Тож давайте об'єднуватися з тими, хто це зробив!

Голос Маргарет, що дзвенів високими металевими нотками, раптом здригнувся і зірвався. "Тільки не плакати!" – подумала вона й широко‑широко розплющила очі, щоб стримати сльози. Над столиками запанувала неприємна для всіх тиша.

– От вже ця Меггі Робертс! Вона завжди сперечається! Непогано б вам, юна леді, навчитися не втручатися в дорослі теми, на яких ви не знаєтеся, – власниця ятки зробила відчайдушну спробу змінити тему.

– Юна леді розуміє набагато більше за дівчат її віку. Та й за деяких дорослих, між іншим, – зауважила мовчазна вродлива дівчина, що пила чай з молоком. – Не слухайте їх і не вважайте, що всі англійці думають так само! Я, наприклад, абсолютно згодна з вами, а не з ними! І мої батьки, і друзі теж! – з викликом сказала вона і раптом обірвала сама себе. – О, здається я забула назвати себе – Джуді Кемпбелл. Я дочка містера Кемпбелла, власника всіх трьох кінотеатрів нашого міста – напевне ви знаєте кожен. А ви, як я розумію, Маргарет Робертс, дочка власника продуктових крамниць? – усміхнулася дівчина.

Меггі не очікувала такої авторитетної підтримки, але не розгубилася.

– Дуже приємно познайомитися, Джудіт. Я справді дочка власників магазину на Норт‑Парейд, мене звати Маргарет. Але до кінотеатрів я не ходжу – батьки вважають цю розвагу не вартою уваги, і я з ними згодна. Читати книжки набагато цікавіше, вони змушують думати. А кіно – як на мене, воно примітивне, – самовдоволено заявила дівчинка.

– Якщо вам не дозволяють його дивитися – як ви можете про нього судити? Я тільки акторка‑початківець, але вже помітила: кожен бачить у фільмах те, що здатний побачити. Взяти, наприклад, комедії Чарлі Чапліна. Деякі глядачі лише глузують з його чергового падіння, а інші замислюються про суть тоталітарної влади, коли він пародіює ненависного вам Гітлера, – промовила Джудіт.

Мабуть, уперше за рік Меггі прикусила свого гострого язичка. Їй було дуже ніяково та соромно – за свою гарячковість, за категоричність. Але вона не звикла здаватися – принаймні так швидко.

– Я бачила афіші фільму, про який ви кажете. Як на мене, він видається дурним. Хоча іноді, якщо чесно, я хотіла би подивитися кіно. Хоча б для того, щоб скласти власну думку про стрічки, якими захоплюються мої однокласниці.

– Повірте, якби ви побачили цей фільм – то не розчарувалися б. Я вас запрошую, – і перш ніж Меггі встигла заперечити, Джудіт повела далі: – А батьки вам дозволять – обидва наших батька – члени міської ради, тож знають один одного. До речі, з вашими зовнішніми даними й темпераментом з вас теж могла б вийти непогана акторка… А ось і містер Робертс – як доречно!

Меггі познайомила батька з новою подругою, і вони разом пішли до будівлі мерії. Дорогою Джудіт весело торохкотіла й невимушено зауважила, що непогано б його родині відвідати один з кінотеатрів, що належать її батькові. Меггі при цьому відвернулася. Наскільки б Альфред Робертс не був заглиблений у свої думки, він помітив, як зажевріли щоки його дочки, й одразу все зрозумів. Коли вони лишилися з Меггі наодинці, татко сказав їй:

– Доню, я не проти того, щоб ти дивилася кіно. Ти просто маєш розуміти, що існують більш гідні інтелектуальні види дозвілля. Читання, наприклад, музика, спорт – це творчі заняття, які вимагають певних зусиль від самої тебе, а не просто "поглинання" готового продукту. У багатьох фільмах під виглядом реальності показують красиву казку, а жити ми мусимо тут і зараз. Але я бачу, що ти – серйозна дівчинка, яка вже багато чого усвідомлює. Сьогодні ти підтвердила це. Я згоден з тим, що ти сказала, коли просила маму дозволити тобі вдягнути нову сукню. Під час війни слід дозволяти собі маленькі радощі – трохи більші, ніж у добрі часи.

– Тож я можу піти до кінотеатру? – прямо спитала Меггі.

– Якщо в тебе з'являться нові інтереси та нові гідні друзі – я буду радий. Якщо Джудіт чи її батьки запросять тебе до них у гості чи до кінотеатру – не заперечуватиму. Не думав, що скажу це так швидко, та ще й у перший день війни, але незабаром тобі, пташко, доведеться вилітати з батьківського гнізда. Боюся, для моєї Меггі Грентем стає затісним.

Запитання і завдання1. Як звали прем'єр‑міністра Великої Британії, що оголосив про початок війни з Німеччиною, і кого на його місці хотів бачити Альфред Робертс?

2. Які аргументи висували противники війни й чому вони вважали, що урядам треба "домовлятися"?

3. Як ти гадаєш, ким за національністю була дівчинка Едіт з Австрії, про яку згадала Меггі під час суперечки? Чому Едіт довелося тікати з країни після мирного й добровільного приєднання (аншлюсу) Австрії до Рейху (Німеччини)?

Найкращий подарунок до повноліття: день, коли збулася найзаповітніша мрія Маргарет (12 жовтня 1943 року)

– Маргарет, якщо хочете, можу дозволити вам завтра не приходити до школи, – сказала міс Гіліс, директорка школи для дівчаток.

– Але чому? Я щось неправильно зробила? – здивувалася Меггі.

– Думаю, на день народження ви маєте право хоча б поспати досхочу. І відсвяткувати повноліття зі своєю сім'єю. Я вже знайшла вам заміну на завтра, – заспокоїла Меггі директорка.

– Дуже дякую! Але я все одно довго не спатиму – краще почергую у військовій їдальні, – відповіла Меггі.

– Ви встигаєте працювати на громадських роботах? – здивувалася міс Гіліс.

– Так, тричі на тиждень. Працюю у військовій частині. Це найбільше, що мені дозволив батько. Стільки разів просила його брати мене на чергування з протиповітряної оборони або на розчищення зруйнованих будівель… Але він відказував, що це не заняття для дівчини. А ось в їдальні працювати дозволив, – відповіла Меггі.

– Ви вже знайшли симпатичного пілота, який подобається вам і якому подобаєтеся ви? – з усмішкою поцікавилася директорка.

– Про що ви? Звісно, ні! – обурено відповіла Меггі. – Якщо я мала хоч трохи часу в перервах між миттям посуду та чищенням картоплі, то я латину вчила!

Згадка про вивчення латини неприємно збентежила і директорку, і саму Меггі. Як прикро, що колись найстаранніша учениця школи так і не отримала стипендії для вивчення хімії в Оксфорді! Міс Гіліс доклала всіх зусиль, щоб допомогти Меггі. Навіть знайшла їй вчителя латини у школі для хлопчиків – "її" дівчатка не вивчали давньої мови, а для вступу до Оксфорду вона була необхідною. Директорка була впевнена в блискучому майбутньому Маргарет – і тут таке розчарування, відразу на першому кроці! Міс Гіліс запропонувала своїй випускниці роботу в колишній школі. Але що вона могла запропонувати дівчині без вищої освіти, крім роботи "старшої учениці", яка повинна підтримувати дисципліну в класах і допомагати вчителям? Усі спроби міс Гіліс переконати Меггі подати документи до хімічного факультету іншого університету, наприклад місцевого, де обдарована дівчина легко отримала би стипендію, наражалися на кам'яну стіну. "Або я вчитимуся в Сомервільському коледжі Оксфорду або не вступатиму до університету взагалі", – незмінно відповідала Меггі.

– Вирішуйте самі, що робитимете завтра. Вважайте ваш позачерговий вихідний моїм подарунком. Адже зараз, під час війни, робити приємне одне одному складно, але необхідно. Я впевнена, ви знайдете, чим корисним себе зайняти. До зустрічі післязавтра, в четвер, і щасливого дня народження! – сказала міс Гіліс.

– Неодмінно! Дякую і до побачення! – відповіла Меггі, помахавши рукою. Цієї миті вона навіть не могла собі уявити, що це останній день її роботи в школі. Ще до того, як Маргарет Робертс ляже спати, її плани на майбутнє зазнають радикальних змін.

Меггі поверталася додому.