Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Дем’ян

З самого ранку моє життя враз змінилося: я, офіційно ставши охоронцем для "незрівнянної" Амелії Федоренко, вже вирушаю на зустріч з нею в аеропорт. Щодо моєї внутрішньої радості – можна сказати, що це вдалося завдяки вдосконаленій грі акторських навичок. Справжньою правдою є те, що я вже три роки не терплю цю дівчину, як тільки познайомився з нею. Якщо це можна було назвати знайомством, авжеж.

Так вийшло, що одразу ж, як я переступив поріг цього проклятого будинку, доларової зони виживання, я натрапив саме на неї. Амелія, вже тоді з жуйкою баблгам в роті, невимушено кружляла навколо, виробляючи своє неповторне враження про мене. Її погляд надто проникливо зупинився на мені, наче вона вже тоді знала, що наші шляхи перетнуться знову, проте здається, навіть вона цьому рада не була. А я тим паче. Вона не сказала мені ані слова, лише пхикнула і пішла до себе. Ну, а вже потім до мене дійшли чутки, як вона обговорювала мене разом з моїми новими, а вже колишніми колегами, які також були не раді бачити мене серед своїх.

Треба визнати, що перспектива стати її охоронцем зараз не радує мене анітрохи. Але, як відомо, долі непередбачувані, і вони, схоже, вирішили влаштувати мені ще одне випробування. І ось я тут, готовий зустріти цю "незрівнянну" Амелію, яку я з такими неоднозначними почуттями бажаю більше ніколи не бачити. Але, як кажуть, що не вбиває нас, робить нас сильнішими, і тепер я маю справжню надію, що хоча б щось зробить цей день приємнішим, аніж мої минулі зустрічі з Амелією. Вона, здається, молодша за мене на декілька років. Три чи чотири? Не пам’ятаю. Утім, я все одно маю надію, що вона бодай трохи виросла за цей час.

- Це ти охоронець мого батька? – я повернувся на незнайомий для мене жіночий голос. – В тебе ще таке прізвище дивне якесь.. Ко… На «к» розпочинається.

- Козак, - різко відповів я. – Якщо ви Амелія Максимівна, то так. Це я маю вас зустріти.

Переді мною маячила та сама білявка, яка, здається, не змінилася з тих часів. І знову, як і колись, у неї в роті жуйка з цим клятим смаком, баблгам. Як взагалі можна насолоджуватися такими солодкими жуйками? Та взагалі всім солодким! Здається, навіть її жуйка оточена тією ж аурою розкоші, яка завжди оточує цю дівчину.

А взагалі, чому так багато людей віддають перевагу солодкому? Це ж не тільки нездорово, а й, здається, позбавлення справжнього задоволення від смаку. Можливо, я в цьому не розумію, але, здається, та сама історія з неперевершеним баблгамом продовжується, і я теж залишаюся неспроможним зрозуміти апетити цієї білявки.

- Так, точно Козак, - вона натягнула посмішку, яка точно не свідчила про справжню щирість, а потім кинула короткий погляд на свої три величезні валізи. У мене ледь дар мовлення не відняло. Як вона змогла їх дотягнути аж на парковку? – Ти міг би зустріти мене одразу, як тільки я покинула літак. Не дуже хотілось просити незнайомців мені допомогти.

- Прошу вибачення, - я також натягнув посмішку, намагаючись не дивитися на дівчину. Проте, вона цього б навіть не помітила, адже я був в темних сонячних окулярах. Завжди одягаю їх, аби бачити усе, утім, щоб не бачили цього інші. – Я дійсно не подумав, що у вас може бути стільки речей.

- Тут не лише мої речі, але і подарунки зі Штатів. Можливо навіть тобі знайду невеличкий презент.

Амелія декілька раз поплескала мене по плечу, а потім пішла до машини. Що це взагалі було? У неї для мене подарунок? Вона взагалі може бути хоча б трішки щирою? Собою!

Я похитав головою, намагаючись знайти свої тверезі думки. Мені дійсно буде весело з нею наступні декілька місяців. Навіщо їй аж стільки відпочивати в тому бісовому будинку за майже 500 кілометрів від сюди? Невже вона дійсно навчалась в Америці, а не тільки купувала усе, як то вона вміє?

Я тяжко видихнув та повантажив усі валізи до багажника. Максим Ігнатович наполягав на тому, аби я зустрів його доньку на її ж автомобілі. Хто б міг подумати, що це Porsche? Здається, усі.

Porsche Cayman темного срібного кольору. Ні, це не просто автомобіль, це мистецтво. Кожна деталь витончено виражає естетику та динаміку, надаючи йому вигляд могутнього хижака, готового до стрімкої полювання на дорозі. Під капотом вдихає життя надзвичайно потужний двигун, що прокидає в собі спрагу до швидкості. Це авто перетворює дорогу в сцену для свого власного виступу, де він – головний актор. Не знав, що цій дівчинці подобаються такі спорткари.

- Я довго маю чекати тебе, Козак? – я закрив капот та підняв голову на голос дівчини. Вона, як нічого не бувало, стояла біля пасажирських дверей, склавши руки перед собою.

- Прошу? – перепитав я, легенько розводячи руки в сторони.

- Невже тебе не навчили, що дівчині треба відкривати двері, щоб вона сіла в твоє авто?

- У ваше авто, - поправив її, демонстративно відкриваючи їй двері.

- Навіть якщо і в моє, - вона знову натягнула посмішку, але вона зникла одразу ж, як тільки вона сіла, а я закрив двері.

- Чортова панянка, - пробурмотів собі під носа і пішов за кермо.

Я гадав з нею буде простіше, але схоже, я мав фальшиві надії.

- Як тебе звати? – запитала Амелія, не відволікаючи від свого телефону.

- Дем’ян.

- Дем’ян Козак? Дивне поєднання, - вона кинула короткий погляд на мене і знову повернулась до телефону.

Я вирішив більше нічого не говорити дівчині й точно не відповідати на це її дивне речення. Потрібно нарешті привезти любу донечку до її батька, і можливо, хоча б трохи забути про її існування та мої обов’язки.

Я глянув у лобове дзеркало, перевіряючи обставини на дорозі. Прокляття, я забув про ці кляті квіти. Добре, що ще не рушив.

- Ваш тато просив передати, - я потягнувся за невеликим букетом білих квітів та передав їх дівчині. Вона, здається, навіть здивувалась.

- Тато вирішив подарувати мені букетик нарцисів? – немов не повіривши моїм словам, перепитала.