Читати книгу - "Сюжети минулого, Страшні оповідання на ніч"

І я не випадково кажу, що він «проживав життя свого персонажа», а не «грав відведену йому роль», оскільки в контексті того, що бачив я на власні очі, подібні слова в його сторону були б чистою образою.

Однак не всі поділяли моє захоплення ним, і всьому виною стала його нестримна любов до раптової імпровізації. Сам Леон ніколи не вважав своє бачення до постановки вистави імпровізацією, оскільки імпровізація передбачає повну відсутність попередньої підготовки. Коли ж контекст сцени відомий заздалегідь, то просто, вважав він, потрібно правильно підібрати необхідні фрази.

– Усім на сцені відомо, про що я вестиму розмову, і що необхідно мені відповісти, – вчив він мене пізніше, – Але незнання, якими саме словами я донесу свою думку, примушує сцену розмови виглядати реалістичнішою.

Ці його слова я багато років по тому продовжую цитувати вже вихованцям власного театру.

Відрепетировані до автоматизму діалоги Леон вважав просто позбавленою будь-якої душі награною балаканиною. У своїй копії сценарію він завжди лише виокремлював ключові слова, які рухають сюжет уперед, і не спотворюють його, а далі навколо них вибудовував уже безпосередньо на сцені свої репліки.

Відверто кажучи, в очах інших акторів такий підхід був вельми зухвалим і бунтарським, проте глядачів це приваблювало. Вони, звісно, навіть не мали найменшої підозри, що на сцені наразі відбувається творче свавілля, нехай і в суворо визначених рамках, але підсвідомо інтерес до того, що відбувається спонтанно, був набагато вищим, ніж до відточених численними репетиціями сцен.

Так під час деяких сцен діалогів за участю його персонажа вже безпосередньо виступаючи перед глядачами, Леон дозволяв собі безліч вольностей. Зачарована побаченою грою публіка затамовувала подих щоразу, як Леон з'являвся на сцені. Він вражав, він дивував, він захоплював, і не залишав байдужим жодного глядача. Він, будучи другорядним персонажем, упевнено вів спектакль, підлаштовуючи його під свій лад, а решта акторів, які впадали в ступор від цього і забували власні слова, були змушені прийняти його правила.

Коли закривалася завіса, глядацький зал буквально здригнувся приголомшливими оваціями, яких стіни цього театру вочевидь ніколи не чули раніше. Ніхто не покинув залу, вдосталь не виплеснувши свої емоції, кінця-краю яким тривалий час не було видно. Актори нашого театру ніяково вийшли на уклін, усі до єдиного розуміючи, до кого звернені зараз усі ці бурхливі оплески, і вже після закриття театру, коли розійшлися всі глядачі, художній керівник – він же виконавець головної ролі, – у малоповажній формі вичитував Леона за самоправство й небажання працювати в команді. Наостанок він висловив бажання більше ніколи не стояти з ним на одній сцені, і надалі не залучати до роботи малознайомих акторів.

Наступного разу Леона я побачив уже на сцені іншого театру приблизно через півтора місяця. Раніше я чомусь ніколи не виявляв великого бажання дізнатися, які п'єси ставлять решта театрів нашого містечка, однак після отриманого вищеописаного досвіду я досить швидко вирішив виправити цю помилку – щонайменше мені хотілося ще раз захопитися грою цього дивовижного актора. І нехай я не знав, у якому театрі його слід шукати, у наступних побачених виставах мені відкрилася одна неприємна істина – театр "Промінь", якому я сліпо довірив своє акторське майбутнє, помітно поступався за якістю режисури й акторськими навичками самих викладачів будь-яким іншим театрам, у яких я встиг побувати в якості глядача. Навіть куди більш аматорським. Жодного бажання повертатися назад у "Промінь" я більше не мав, і тепер, крім споглядання вистав, у мене з'явилася й інша мета.

Леона я побачив на сцені театру "Мельпомена". За минулі півтора місяця це був уже мій другий візит сюди, і для мене видалося трохи дивним побачити його на нікому невідомій виставі, замість знаменитого "Лялькового дому" Генріка Ібсена, що була поставлена минулого разу. Завіса цієї таємниці мені відкрилася вже трохи пізніше, коли ми подружилися – у свій юний вік Леон виявляв доволі придатні здібності до написання власних творів, і до подальшої їхньої режисури. Працювати зі своїм творінням його приваблювало набагато більше, ніж вкотре звертатися до вже загальновідомих творів, і того дня власне мені випала нагода споглядати його виняткові здібності в драматургії.

Після побаченої вистави і всього того пережитого різноманіття емоцій я запалився непереборним до глибини душі бажанням навчатися акторського ремесла саме в цьому театрі, і як же я зрадів, дізнавшись, що така можливість у мене є – театр залюбки брав у свої лави всіх охочих. Не стало для мене на заваді й не зовсім зручне його розташування – бували дні, коли додому я повертався пізно вночі, а інколи навіть стомлений тривалими заняттями залишався ночувати просто посеред гримерки. Це, звісно, мало свій певний негативний вплив на моє навчання в університеті, а також на стосунки з матір'ю – у той період вони сильно споганилися. Ми стали частіше сваритися. І нехай я ретельно приховував від неї і не говорив прямо, де я проводжу весь свій вільний час – у цьому питанні її здогадки аж ніяк не були хибними.

До слова, Леон, будучи актором основної трупи, на мій превеликий жаль, не був викладачем. Проте зрештою в процесі навчання участь брав – а саме завдяки його особливому підходу до вистав раз на тиждень з учнями проводився імпровізаційний штурм, де необхідно було, дотримуючись вказівок певного сюжетного відрізка п'єси, вигадувати діалоги між призначеними персонажами на ходу. Причому імпровізувати доводилося в абсолютно різних жанрах.

Це була найскладніша і водночас найзахопливіша та моя найулюбленіша частина навчання. Безумовно, опанувати подібного роду імпровізацію було під силу далеко не всім учням, зокрема і мені, проте дещиця терпіння, наполеглива праця, постійна практика і час принесли свої плоди. Леон дедалі частіше став відзначати мої успіхи, і надалі став виявляти набагато більший інтерес до моєї персони на заняттях. Часом бували дні, коли наш імпровізаційний штурм непомітно набував форми експромтної дуелі, з якої мені жодного разу не вдавалося виходити фаворитом – Леон вправно керував своїми репліками і завжди знаходив відповідь, хоч би в які нетрі заходила наша розмова, залишаючи для мене смислові пастки, потрапляючи в які я раз у раз ловив ступор і збивався.