Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

апартаменти на задньому сидінні «ніссана»?

— Так, я знаю.

— Чудово! — Вона підсмикує сукню й зводиться. — Може, тоді я

влаштую вам екскурсію будинком? Щоб ви бачили, на що

зголошуєтеся?

Я теж зводжуся. Місис Вінчестер узута в черевички на підборах, навіть у них вона всього лишень на декілька дюймів[1] вища, ніж я у

своїх черевичках на пласкій підошві. Утім враження таке, наче вона

значно вища за мене.

— Так, авжеж! Чудова ідея!

Вона демонструє мені будинок, розповідає про нього аж так

детально, що вже починаю гадати: можливо, я помилилася, хибно

зрозуміла оголошення, і ця жінка — рієлторка, яка сприйняла мене за

потенційну клієнтку. Будинок справді дивовижний. От було б у мене

зайвих чотири-п’ять мільйонів доларів, я достеменно його придбала б.

На додачу до першого поверху — з величезною вітальнею і кухнею зі

свіжим ремонтом — є ще другий, на якому розташована спальня

містера й місис Вінчестер, кімната їхньої доньки Сесілії, кабінет

містера Вінчестера й кімната для гостей — викапаний номер десь у

найкращому готелі Мангеттену. А біля наступних дверей місис

Вінчестер зупиняється з урочистим виглядом.

— А тут у нас… — Вона рвучко розчахує двері. — Наш домашній

кінотеатр!

І справді, це кінотеатр, справдешній кінотеатр просто в будинку —

наче мало їм першому поверсі. Справжня глядацька зала, з розташова

отого величезного телевізора на ними у формі амфітеатру рядами й

величезним, від підлоги аж до стелі, екраном. Навіть автомат для

попкорну стоїть у кутку…

За мить я помічаю, що місис Вінчестер дивиться на мене, очікуючи

реакції.

— Вау! — виголошую я; сподіваюся, у голосі звучить належний

захват.

— Чудово, еге ж? — Жінка тремтить від захоплення. — У нас

величезна відеотека, тож є з чого вибрати. І, певна річ, усі звичайні

канали. Ще й стрімінгові сервіси підключено.

— Певна річ, — киваю я.

Вийшовши нарешті з кінотеатру, ми підходимо до останніх дверей у

самісінькому кінці коридору. Ніна зупиняється, поклавши руку на

дверну ручку.

— Це моя майбутня кімната? — питаю я.

— Так, майже.

Вона натискає на ручку. Та піддається, голосно рипнувши. Мимоволі

зауважую, що ці двері — зі значно грубішої деревини, ніж усі інші. А

за дверима — темні сходи.

— Ваша кімната нагорі. У нас є ще мансардний поверх.

Темні, вузькі сходи зовсім не такі розкішні, як усе в цьому будинку,

— і що, невже справді так важко було вкрутити тут бодай якусь

лампочку? Але, звісно, я звичайна челядь. Ніхто й не розраховував, що

на облаштування моєї кімнати витратять таку саму суму, як на той

домашній кінотеатр.

Піднявшись сходами, опиняємося у вузькому коротенькому коридорі.

На відміну від першого поверху, тут стеля аж лячно низька. Мене

довготелесою не назвеш, але виникає мимовільне бажання втягнути

голову в плечі.

— У вас буде свій санвузол. — Вона киває на двері ліворуч. — А оце

— ваша майбутня кімната…

Місис Вінчестер рвучко прочиняє інші двері. Усередині темно, хоч в

око стрель, аж тоді вона смикає за якийсь поворозок — і вмикається

світло.

Кімната крихітна. Іншого визначення тут годі знайти. Але якби ж то

лишень це!.. На додачу стеля тут укісна, це справді мансарда. У

глибині кімнати стеля вже десь на рівні моєї талії. У спальні

Вінчестерів стоїть величезне ліжко, гардероб і туалетний столик з

горіхового дерева. У цій кімнаті — маленьке односпальне ліжко, приземкувата книжкова шафа й крихітний комод із дзеркалом. Над ним

угорі — дві лампочки без плафонів.

Словом, кімната дуже непоказна, але мене це влаштовує. Якби вона

була аж надто затишна, я була б певна, що робота мені не світить. А

те, що ця кімната така миршавенька, означає: вимоги в господині не

такі вже й високі, а отже, у мене є крихітний, мацюпусінький шанс.

Однак щось тут є… Щось, що мене непокоїть.

— Перепрошую, що кімната така маленька, — місис Вінчестер

зсуває брови. — Але тут вас ніхто не турбуватиме.

Підходжу до одинарного вікна. Воно таке саме маленьке, як і

кімната. Майже з мою долоню завбільшки. А виходить на заднє

подвір’я. Там, унизу, садівник — я вже бачила його на головному

подвір’ї, коли заходила в будинок, — підстригає живопліт

величезними садовими ножицями.

— То що скажете, Міллі? Вам подобається?

Озираюся й бачу: місис Вінчестер усміхається.