Читати книгу - "У пошуках чарівної книги, Алюшина Полина"

Дорога була важка. Шлях у королівство ельфів закривав дуже густий непролазний ліс. Мандрівники розчищали шлях як могли. Найчастіше спереду йшов Марк і орудував своїм величезним мечем. Це навіть приносило йому насолоду. Воїн уявляв, як б'ється з ворогами, і це надавало йому сил. Він навіть кричав їм грізні репліки і сам на них відповідав. Але були моменти, коли все-таки дерева ставали деревами і воїн йшов за спину Сокана, говорячи, що він не лісоруб і взагалі це не його справа. Він повинен берегти, захищати, а не прокладати шлях у лісовій хащі. Але такі моменти були рідкі і  не дуже тривалі, бо Сокан своїм кинджалом мало що міг зробити. А магію він застосовувати не хотів, щоб ще більше не засмучувати воїна, і щоб не залучати інших магічних сил, які можуть стати для них неприємним сюрпризом. Маг уже давно вирішив іти, як прості люди. Так для них буде безпечніше. Тому Марк, бачачи які титанічні зусилля вкладає худенький хлопець у роботу з розчищення лісового шляху, знову виривався вперед і йшов на дерев'яні ворожі орди з новою силою.
Кілька днів такого важкого шляху не на шутку вимотали подорожан. І не лише фізично, а й морально. Якщо раніше Сокан дивувався на всі боки, дивився в глибину лісу, то тепер увесь час йшов, уперши погляд у спину Марка. Той, у свою чергу, перестав вести монолог з деревами і насвистувати, як це зазвичай бувало, коли він займався якоюсь справою, яка приносила йому задоволення. І вся ця похмурість і тиша, що періодично порушується тільки хрускотом ламких гілок, навіювала на них ще більшу тугу.
Та ось ліворуч попереду почувся якийсь шум, і Марк прискорився, інтуїтивно повернувши вліво. Йому так хотілося швидше вирватися з цих стін, що коли почав розступатися ліс, він уже майже біг. А Сокан, який ледве наздоганяв його, ще й квапив його.
- Скоріше, швидше. Ще трохи. Скоро на волі будемо.
Але те, що подорожани побачили, вирвавшись із чіпких кігтів лісового царства, просто шокувало.
Ліс різко обривався, а разом із ним і шлях. Сокан влетів у спину Марка, що відступив на крок назад від широкої прірви, що відчинилась його погляду, тільки він переступив кордон лісу. Обрив був стрімким і починався від краю лісу. З-під чобіт великана відірвався невеликий шмат землі, миттю зникши у прірві.
- Дідько! – Вигукнув воїн. - Я краще піду назад.
Тут з-за його спини обережно вийшов Сокан і озирнувся навкруги. Внизу прірви бігла бурхлива річка, що відділяла ельфійські землі від людських. Це вона створювала той галас, який так приманив мандрівників. На той бік було перекинуто вузький підвісний міст. Річка завивала, прослизаючи біля вузької ущелини, і несучи на своїх водах колоди повалених дерев та каміння. А з її дна піднімалися невеликі скелі. Річка брала початок у гном'ячих горах і виливалася далеко в океані.
- А містечок-то зносився. - Раптом промовив молодий маг, подивившись на дерев'яні дошки, прив'язані до товстих канатів. - Але нічого, пройдемо. І з цими словами зробив перший крок і ступив на міст.
- Марк, ти чого стоїш?
- Знаєш, ти йди вперед, а я отут спущусь донизу і обійду річку. - Відповів великан, здригаючись і поглядаючи із краю скелі вниз.
- Тут стрімка скеля, ти не зможеш спуститися… Зачекай, ти що, висоти боїшся?! – Не вірячи своїм вухам, промовив Сокан.
- То щоб я, Марк Великий, і висоти боявся! Не неси дурниць! Марк зібрався з духом і, тримаючись за бічні мотузки, покрокував не поспішаючи вперед. Це виявилося найважчим випробуванням у житті Марка. Хоч він і був міцним хлопцем, але страх висоти зводив його з розуму. Він завжди намагався воювати на боці тих, хто боровся на землі, а не в морі чи, тим більше, у горах. Так, у запалі бою іноді воїни піднімалися на височину. Але Марк мало що помічав у такі хвилини. А тут таке! Йому здалося, що серце його ось-ось вискочить із грудей, ну, або просто зупиниться. Кожен крок давався йому з превеликою силою, і піт струменів по обличчю великана тонкими струмками. А тут ще, як на зло, здійнявся вітер і став розгойдувати міст. Марку стало зле. Хлопець сполотнів, його живіт крутило, і він сам із останніх сил утримував себе у свідомості.
Поки воїн боровся з мостом і із самим собою, Сокан спокійно перейшов міст і, озирнувшись, крикнув силачеві, що зупинився посередині мосту:
- Марк, давай швидше!
- Н.. Не.. квап м..мене…Б..бачиш, мі-мі-ст х-х-итається!
- Бачу. І що?
- Що? Ти ще запитуєш – що? Так все! А-а-А! - І раптом великан побіг. Йому набридло несмішливе вираження обличчя мага. Марк закрив очі. Міст двигтів під його ногами, але зупинятися вже було не можна. Як говорив сам собі Марк «Якщо почав битися, то бійся до кінця!».
Сокан злякався велетня, що насувався на нього, і, відскочив убік, прокричавши:
- Обережно, дерево!
Марк одразу відкрив очі, не встигнувши вимовити і звуку, як з усього розгону влетів у громіздкий дуб, та так, що вирвав його із землі. Сокан, задихаючись від сміху. стояв поруч із Марком. Силач підвівся. Потираючи на голові забите місце, він промовив фразу, яка викликала новий напад сміху в Сокана:
- Тепер я висоти не боюсь, а боюсь дерев.
Досхочу насміявшись, Сокан вітер сльози.
- Пішли, - сказав він, ще сміючись. - Нас напевно вже чекають.
Наступного ранку молоді мандрівники дісталися ельфійських лісів. Це місце було дуже незвичайне. Ліс співав на різні лади залежно від погоди, а річечки та струмки самі міняли свій напрямок, спрямовуючи свої потоки туди, де вони потрібніші. Чагарники та дерева могли розростатися до неймовірних розмірів, щоб затінити траву та своїх сусідів від палючого літнього сонця. Але найнеймовірнішим із усіх неймовірностей цього лісу було листя на деревах. Воно було золотим і так сяяло на сонці, що сліпило подорожанам очі. Маг з воїном переступили кордон магічного королівства, де природа могла відкрито контактувати зі своїми дітьми. Ельфи ревно захищали природу. Це було одне з небагатьох місць, де магія збереглася у первинному стані. Найчистіша енергія приходила у цей світ саме через цей ліс – тонку грань світів, і поширювалася на інші землі. Багато століть люди намагалися заволодіти цим місцем. Але новий король людей, що зійшов на трон, був простолюдином, люблячим, оберігаючим усе живе, і який жив поблизу цього прекрасного лісу. Король людей розумів, що жадібні торговці знищуватимуть це місце і тому підписав мирний договір з королем лісів, повністю переконавши його, що більше ніхто з темними намірами не переступить кордон лісу.
Спершу шлях йшов легко і невимушено. Магія наповнювала все тіло подорожніх, окриляючи їх. Втома пішла. Воїн, забувши всі тривоги, насвистував якусь мелодію. А молодий маг насолоджувався легкою чарівною атмосферою, яка панувала довкола. Але чим далі мандрівники заглиблювалися в ліс, тим важче ставало йти. Складалося відчуття, що ліс не хоче їх пускати. Гілки витягалися і чіплялися за одяг, коріння піднімалося над землею, змушуючи чужоземців спотикатися, трава виростала і плутала ноги мандрівників, змушуючи зупинятися. Вітер раз у раз здував конусоподібну шляпу з голови мага, що доводило Марка до сказу. Йому доводилося весь час спостерігати, як Сокан згинається навпіл, піднімає свою шляпу, натягає її на голову і, намагаючись зробити крок, знову згинається навпіл, щоб розплутати ноги від трави.
- То що ти з нею граєшся? - Не витримав здоровань.
- З ким?
- Та зі своєю шляпкою, із травою! Першу засунь під пахву, а ногу вирви з трави і крокуй швидше. Їсти вже хочеться.
- То ти що, Марко?! Це ж неповага! Тут усе живе! Навіть трава! – У гніві скоромовкою вимовив Сокан. - Це ж найчистіша магія, це місце – одне з найдорожчих частин нашого світу!
- Магія, шмагія… Невже й шляпа твоя оживе тут? - Сторопів воїн. - Хай-но, розповісти нам щось веселеньке. Маг у відповідь на цю репліку тільки похитав головою.
- Ш-Ш-Ш. - Вдруг почув біля самого вуха Сокан. - Тут хтось є.
Марк украдкою наблизився до чарівника впритул, озираючись на всі боки, не видячи нічого, крім золотого листя. Але раптом щось прошмигнуло крізь гілки великого дерева, що стояло попереду. Воїн насторожився і дістав свій меч.
- Марку, ти чого? - Злякано вимовив Сокан.
- За нами слідкують. - Відповів Марк, весь час оглядаючись довкола. 
Несподівано з-за кущів і дерев стали з'являтися ельфи. Багато хто з них був золотоволосий, а в деяких кольори волосся відливало сріблом і навіть бронзою. Всі як один були одягнені в короткі камзоли зеленуватого кольору. У жінок волосся було довгим і зібраним у хвости або біля самої їхньої голови, або ж у самих кінців, чоловіки ж носили короткі хвости, просто перетягнуті біля шиї стрічками. З-під камзолів визирали тонкі кольчуги та сорочки світлих кольорів. На шкіряних поясах у гарних, обшитих нитками піхвах, у всіх стражів лежали короткі мечі. У чоловіків сагайдак зі стрілами висів за спиною, перехрещуючись ременями на грудях, а у жінок сагайдак перебував на лівому стегні, міцно утримуючись на нозі двома твердими ременями. Стріли стражів були націлені на подорожан. Сокан шукав серед них того, хто міг би їм допомогти, і нікого не знаходив. Усі обличчя були йому незнайомі. Вони явно були незадоволені і зосереджені. Очі стежили за кожним рухом мага і вояка.
У цей момент через сусідні дерева на білому коні виїхав вершник. У нього було срібне волосся, на голові красувався шкіряний шолом із залізними пластинами всередині. На лобовій частині шолома був зображений зелений листок клена. Навіть вуха сторожа були захищені шкірою. Його камзол був темнішим, ніж у інших, а на поясі у широких піхвах висів повноцінний меч. Грива його коня була вичесана, і вся лежала на одному боці. Здавалося, що кінь плив разом із вершником, так повільно й граціозно вони рухалися. Коли вершник порівнявся з охоронцями, ельфи пропустили його вперед. Впізнавши Сокана, ельф зняв шолом і наказав іншим прибрати зброю:
- Zowa faten, remaru mani! - «Вони друзі, приберіть зброю!»
- Сокане, чого це вони? - Шепотом запитав Марко.
- Мовчи, мовчи! - Сердито сказав маг. Вершник повернувся до юнака і сказав:
- Радий бачити тебе, Сокане. Я вже думав, що ми більше не зустрінемося.
- Лоране? – Здивувався юний чарівник.
- Що таке, не впізнав? - Зі смішинкою в голосі промовив всадник. - Що привело тобі сюди, друже мій?
- Мені потрібно до короля, терміново!
- Я знав, що ти це скажеш. Ходімо, він уже чекає. - Вершник зіскочив з коня, взявши його за стремена і віддав наказ стражам:
- Zos mathar user! – «Усім повернутися на свої позиції!». Зненацька ельфи поклонилися і зникли серед переливчастого листя.
- Ти так виріс Сокан! Зовсім не той десятилітній хлопчисько, що приходив сюди. Навіть вагу набрав!
- Ти теж змінився Лоран, змужнів!
- Ха-Ха. Чи добре жити під крилом наймогутнішого мага на материку?
- Дуже, якби не робота в бібліотеці, в якій ти відчуваєш себе мурахою. І книги завбільшки з твою голову, і запах їдких алхімічних зіль, і постійний потік заклинань, що супроводжуються голосним реготом... Але вивчення магії того варте.
- Вибачте будь ласка! - Гаркнув Марк. - Може, ви перестанете бовтати як куховарки на кухні? - Велетень сховавши меч у піхви, грізно покрокував, обганяючи ельфа з магом.
- А це хто з тобою? Я чекав побачити Мерліна, але ніяк не ось це створіння..., - Покосився ельф на великана. Марк був такий високий, що навіть ельф був його на голову нижче.
- Це я тут створіння!? Та, я не перевершений воїн Марк Великий, до твоєї відомості, стручок ти не дорослий! Сокан одразу штовхнув воїна в бік:
- Це начальник варти короля.
- А-Ее.. – Простягнув воїн, намагаючись знайти собі виправдання.
- Бачу, що люди все такі ж самі. Я прошу Вас, Марк Великий, поводитися більш відповідно у володіннях нашого короля. Хоч Ви й гість, але Ви тут чужий. І хамства у нас не люблять. Так і стріла може несподівано потрапити Вам у голову.
- Загрожуєте?
- Ні. Попереджаю. - Просто відповів начальник варти.
Марк почухавши затилок, дивно усміхнувся, відвернувшись, всю дорогу буркочучи собі щось під ніс.
- Як Ізабелла та її сестри? – Запитав Сокан, намагаючись розвіяти неприємну атмосферу.
- Принцеса все так само старанно тренується. Вона стала прекрасною дівчиною та точним стрільцем. Сестри рівняються на неї, і всі в замку у захопленні від неї. Вона пішла стопами матері й теж почала вивчати магію.
- Вона все так само сидить під купами книг, чи не так?
- Ти маєш на увазі - будує печери із книг? Так, від цієї дитячої звички вона позбутися поки що не змогла. Ізабелла увечері пропадає в бібліотеці , як ти правильно помітив, заривається у книгах. Я якось застав її там опівночі. Стіл, за яким вона сиділа, був схожий на форд! Коли я покликав її, вона просто винирнула з-під тієї купи книжок, мов риба із озера!
- Ха-Ха, у цьому вона вся. «Зразкова учениця, із сильним і непереборним бажанням пізнавати щось нове. Я бачив її лише одного разу в саду, де вона сиділа в оточенні купи книжок. Вже тоді я зрозумів, що з трьох сестер вона буде найвправнішою» - думав про себе маг.
- Белла виявилася прекрасною наїзницею, на відміну від всезнаючої й тихої Ізабелли. І фехтувальник з неї вийшов сильний, із задатками надзвичайної хитрості. Вона молодша за мене на цілих сорок років, а б'ється на мечах як справжній воїн! -Продовжував оповідати Лоран.
- Твої сестри обходять тебе Лоран? Бережись їхньої сили! – Засміявся маг над командиром. - А як там Елла, теж талант набула?
- На жаль, сама молодша хоч і бере в сестер усі кращі навички, але хоч чимось виділятися... Вона ще дуже молода. Її навіть дівчиною поки що назвати складно. Така непосидюча!
- Не суди за віком, ельф! Чим ти молодший, тим більше в тебе часу стати кращим за інших ! - Зареготав Марк на все горло. Лоран насупився.
Тут стіна золотих гілок розступилася, і компанія вийшла до величного дерева, на якому був будинок молодого командира охорони. Над усім лісом величаво піднімався справжній король лісу. Це було дерево з товстим стволом, що тягнулося, і розгалужувалося, ніби бутон рози, який тільки-но розпустився. Воно дивилося на світ зі всіх боків своєї обителі – магічних лісів короля Неріана