Читати книгу - "Холодні дні перед канікулами, Юрій Гадзінський"

ТРЕТІЙ ДЕНЬ
 

          Після вечері в повній тиші, я, намагаючись не виказувати свою тривогу, покинула кухню та зачинилася в кімнаті. У Ірусі була температура, здається, захворіла. Я вкрила її на своєму ліжку. За вікном знову вирував вітер. Єдиним джерелом світла в кімнаті був монітор мого комп’ютера. Заснула я пізно вночі, так і не знайшовши відповіді на питання, що робити з сестрою... Не хотілося її залишати вдома.

          Перше, що я побачила, коли прокинулася — кілька пропущених викликів від Валика на моєму телефоні, що перебував у беззвучному режимі. Хлопець дзвонив о третій годині ночі і пізніше, в загальному сім разів. Долаючи страх, я тихо відкрила двері кімнати. За кілька кроків стояли батьки.
          — Наточко, що трапилося? Чому ти зачинила двері на ніч?
          Іруся позаду чхнула. Прокинулася.
          — Іринка захворіла, ма, та, я хотіла, щоб вона вночі була у мене під рукою, разом з ліками. Мені було дуже складно її вкласти, щоб вона тихо сиділа, ви ж знаєте, яка це непосида — Відповіла я бадьорим голосом. Батько кивнув:
          — Сніданок майже готовий. Приводь себе в порядок, а сестра залишається вдома. Я викличу дільничного лікаря.
          — Та ні, ні, у неї сьогодні дуже важлива контрольна з математики, училка просто капець. Я візьму її на уроки, а після першого відправлю на таксі додому. Всі ліки є, я після другого відразу ж за нею прийду теж додому, у мене сьогодні...
          — Іра залишається вдома. Ти йдеш на уроки. Все — Відрізала мама і я замовкла. Сьогодні батьки розмовляли більш природно, ніж днями раніше. Це ніяк не заспокоювало.
          Дорогою до школи я кілька разів набирала Валика. Він не відповідав. Вже на підході до будівлі я побачила Івана з Юлею. Вона махнула мені рукою. Раптом зліва, недалеко від дороги заревів двигун. Синя автівка мчала на повній швидкості прямо до шкільних воріт, де стояли брат і сестра. З-під коліс розлітався сніг. Я застигла. Іван обернувся на звук двигуна. Все відбулося швидко, вони навіть не встигли зметикувати. Звук глухого удару. Хрускіт. Машина знесла хлопця, зупинилася і почала давати задній хід, до лежачого в снігу Івана. Здається, я почула, як він стогне, перед тим, як заднє колесо машини розчавило йому голову. Можливо, то просто вітер вдарив у вухо. Чоловік похилого віку вийшов з машини і витріщився на на мене. Я відчула, як тремтять ноги.
          Люди в формі заповнили двір, оглядали місцевість. Добре, що сестра не бачила цієї картини. Я довго стояла біля шкільного паркану та спостерігала за тим, як поліцейські блукають територією школи. Туди-сюди, без жодного сенсу. Заціпеніла. Деякі люди були схожі на Світлану Юріївну позавчора. Один міліціонер чомусь сміявся, інший – смикав себе за вуха, швидко чесав потилицю та щось собі говорив під ніс. Водій синього москвича стояв недалеко від тіла Івана. Вони навіть не вкрили його простирадлом, чи бодай чимось іншим. Ніхто з роззяв не заперечував. Маленькими кроками я наважилась підійти ближче. На місці голови було криваве місиво із шматків мозку і уламків черепа. Мене вирвало. Спіткаючись, я побігла геть.
          Задеревянілі ноги самі вели до будинку Валика. Я хотіла побачитися з ним. Вітер із снігом холодом обпікав обличчя. Перед будинком однокласника я сіла на замерзлу лавку і розридалася. Людей не було видно.
          Тихо піднялася на другий поверх. Двері квартири відчинені навстіж. Борючись із бажанням втекти геть, я все ж увійшла всередину квартири сім'ї Валика. Протяг. Вікна відкриті нарозтвір.
          — Здрастуйте... — Тихо сказала я в порожнечу. На кухні чулась якась метушня. Повторила голосно — Здрастуйте, вибачте!
Знову тиша. Ще один крок — і я чую тихі голоси його батьків.
          — Цілковито. Неїстівне. Цілковито. Цілковито? Ціл-ковв-вви-то. Ні. Так.
          Інтонація жіночого голосу постійно змінювалася. Пройшовши трохи далі, я застигла. Батько Валика стояв біля столу. Мати висунула руку у відкрите вікно та морщилась від холоду. Вони обернулися до мене.
          — Доброго дня… А Валика можна? Поговорити... — Не зовсім розуміючи що, промямлила я.
          — Валентина немає вдома. Вдома його немає. Він пішов — розчаровано знизав плечима чоловік, вказавши рукою у вікно. Мати по-доброму посміхнулася.
          — Ясно. До побачення.
          І я пішла, задкуючи, щоб не випустити з поля зору дорослих. Розвернувшись, одразу ж побігла, як тільки вийшла з під'їзду. Вони дивилися на мене зі свого вікна, я впевнена. Як і інші мешканці будинку.
          Кілька годин я просиділа в тирі, обіймаючи коліна. Я боялася повертатися додому. Піддавшись паніці, спробувала покинути наш район, вибратися до широкої дороги, сісти на будь-яку маршрутку і проїхатися. Просто переконатися, що зі світом все добре. Що з людьми не відбувається нічого незвичайного, що нещасний випадок з Іваном, зникнення дідуся, Валика, все це не пов'язано між собою, якийсь дурний жарт, витівки сновидінь... Сильнющий вітер збивав з ніг. Сніг по коліно швидко виснажив мене, зірвало з голови шапку. Розпатлане волосся било по обличчю. Сяк-так я вийшла до дороги. Посеред вулиці стояла снігоприбиральна машина. Чоловік з лопатою просто дивився на мене. Махнув мені рукою, ніби вітаючись. Я намагалася набрати дядька Павла, що живе за містом в селі, але той не брав трубку. Як завжди зайнятий. Як невчасно.
          Десь в центрі міста пролунав автомобільний сигнал.
          Я повернулася додому і знайшла сестричку в ліжку. Тато дивився телевізор. Я обережно сіла поруч. Новини. Ведучий поводиться нормально. В сюжеті йшлося про низку дивних подій, зафіксованих працівниками екстрених служб. А далі батько перемкнув канал. Тепер на екрані показували нічне небо, всіяне зорями. Грає ніжна музика, здається, це якийсь кліп. Тато замріяно посміхається.

КІНЕЦЬ