Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

Решта порожнього простору була завалена одежею та сміттям. Артем наступив на обгортку з-під цукерки, в якій була стара жуйка. На письмовому столі стояло три брудні чашки, навколо них було багато крихт з-під печива та надкушене яблуко, від якого і тхнуло кислим запахом.

Дійшовши до комп'ютерного столу, Артем почав відкривати шухлядки. Там лежали зошити, ручки та ні на що не схожі малюнки. Перевіривши всі шухляди, у найнижчій він знайшов пачку зі стіками для айкоса. Показав Івану та Лідії.

— Так, я знаю, що він курить, — спокійно сказала Лідія. — Декілька тижнів тому, коли прибирала, я їх знайшла.

Поліціянти перезирнулися. Лідія це помітила.

— Я не казала йому, що знайшла стіки. Якщо ви подумали, що він пішов через можливу сварку, — в голосі жінки чулася втома. — У мене просто немає сил з ним сваритися, — пояснила Лідія.

— Чому це? — здивувався Іван.

— Ігор звинувачує мене в усіх своїх проблемах. Я втомилася слухати про те, що він проспав, тому що я його не збудила вчасно. Про те, що не встигла приготувати вечерю. Таких дрібниць дуже багато. Не хотіла слухати ще й про те, що я начебто навмисно нишпорю у його речах.

— Вибачте за таке питання, — звернувся Артем. — А де ваш чоловік?

— Він працює за контрактом в іншій країні. Ще два місяці він не зможе повернутися. В разі дострокового розриву контракту він не отримає всіх грошей.

— А чому ви не поїхали до нього? Коли почалося... — Артем не говорив, Лідія і так все зрозуміла.

— Я хотіла... А ось Ігор вперся, що не поїде. У нього там був якийсь турнір... Чи щось таке... Я в цьому не дуже розуміюся.

— І ви не змогли змусити його поїхати? — дуже здивувався Артем.

— Мій син вже вище за мене на пів голови, і в плечах ширше. Я просто не могла його змусити. Добре, що він хоч погоджувався спускатися в підвал під час тривог. Потім вже якось звикли... Чоловік постійно надсилає гроші, тож тримаємося.

Ні Іван, ні Артем не розуміли поведінки хлопця. Залишитися вдома, де може бути небезпечно, замість того, щоб поїхати з країни у безпечне місце, та ще й до батька. Замість цього він обрав ігри.

Артем увімкнув комп'ютер, але там стояв пароль.

— Я так розумію, ви не знаєте пароль до комп'ютера?

Лідія негативно мотнула головою.

Оглянувши ліжко та шафу, всі вийшли з кімнати, так нічого і не знайшовши.

— Нам потрібні всі адреси та номери телефонів його друзів, які ви зможете згадати, — попросив Іван.

— Так, звичайно! — Лідія передала всі дані.

— Радимо також самотужки створити оголошення про зникнення вашого сина у соціальних мережах. А ми почнемо з тих, кого ви назвали. Будемо з вами на зв'язку, — підсумував Іван.

— Дякую! Дякую вам! — весь час жінка трималася добре, але зараз в очах можна було побачити сльози.

— Ми обов'язково знайдемо вашого сина! — підбадьорив її Іван.

Від'їхавши від будинку і передавши всі дані до центру, вони попрямували до найближчого друга Ігоря.

Артем одно зиркав на Івана.

— Добре, ти переміг! — Іван закотив очі, після чого дістав гаманець, взяв з нього сто гривень та віддав Артему. — Подавися!

— Ну, не переймайся ти так, наступного разу і тобі пощастить! — посміхнувся Артем.

— Стули пельку і слідкуй за дорогою! Перший у нашому списку, — Іван звірився зі своїми записами, — Рома, до нього і завітаємо!