Читати книгу - "Дзеркалиця, Юлія Рудишина"

Декілька свічок тремтіли у темряві, висвітлюючи дівчат, які про щось сперечались біля дзеркала. Та, що сиділа в ньому останні сто років, не могла зрозуміти, що вони хочуть робити… принесли ще одне дзеркальце, невеличке, пусте, в якому не було ні душі, ні потойбіччя – та й добре, не любила суперниць дзеркалиця, якби побачила подібну собі, то розлютилася б… Дівчата між тим поставили дзеркальце напроти…

І вона побачила в ньому себе – точнісіньку копію нової господині оселі, але русяве волосся ніби світиться місячним сяйвом, порцелянова шкіра – присипала зірковим пилом, у очах мерехтять діаманти, довге плаття – немов зі скла чи кришталю, так і виблискує… Висока корона з гострими зубцями, уквітчана листям та трояндами з синіх камінців. Красива? Мабуть.

Холодне серце, яке не вміє відчувати ані радість, ані сум, не розуміє – де краса, а де моторошне жахіття… Он-де пробіг Чудинко, тупотом своїм лякаючи дівчат… Лялька ця гарна? Чи ні? Дзеркалиця дивиться уважно, очі скляніють… хто його зна, що таке краса.  Мерехтіння зірок – ось це, мабуть, красиво. Або як зранку сонячні бурштинові промінчики скачуть по кімнаті та ластяться до дзеркал, виблискують у відображенні… Дзеркалиця колись навіть могла виходити у світ в такі сонячні дні, гратися зі світлом... Давно це було, але ось – згадалось… І чого це взагалі з’явились такі думки?.. Чуються якісь слова дивні – дівчата ворожать?..

Дзеркалиця метнулась до межі між собою та реальним світом. Ви що робите, дурепи? Зашипіла, розуміючи, що поки ніхто її не почує. Заслаба вона ще. Ніч її тільки приходить. Але скоро… вже скоро відкриються ворота між світами. Ось тоді вона зможе наказати тих, хто змушує її відтворювати давні картинки… Ворожать вони!

Не хочу! Не хочу це бачити… Не хочу це згадувати… Навіщо ви мене  мучите?..

Щось болісно затремтіло між ребрами. Під ноги кинулась лялька, заверещала.

— Покажи їм! Покажи їм негайно! Ти повинна, чуєш?

— Не хочу. Не хочу!

Слова ледве вимовились, а дівчата по ту сторону дзеркала здригнулись та подивились обидві прямо на дзеркалицю. Почули?.. А вона спішно, з останніх сил, відтворила картинку кімнати – свічки ці, меблі, самих дівчат. У грудях при цьому щось кололо – ніби там застряг гострий ніж. Або уламок скла.

— Там щось було, — почувся голос господині оселі. – Чуєш? Зась з цим ворожінням, ще вилізе щось з дзеркала… Бабця казала, колись вона теж так… пожаліла потім.

— І що? Пам’ятаю я, так, вона розповідала… дідуся твого вона побачила… — відповіла подружка, запалюючи нову свічку. – Йшов він по ромашковому полю, у формі солдатській… так вона ж казала – все збулось. Чого боїшся? Може, й нам щось покаже…

— А про фінгал ти забула? Чорт з дзеркала бабцю вдарив, так що вона й перевернулась! – знову зашипіла дівчина, так схожа на ту, першу… котру дзеркалиця зненавиділа колись. І котра змогла з нею впоратись, на довгі роки запроторила у темінь та тишу…

— Та грець з ним!

— Трясця тобі, Дарино, я боюся, ти чуєш, ніби бігає хтось? – прийнялась озиратися Уляна. – Марно ми це все затіяли…

Це Чудинко знову тупотів ноженятами, лякаючи дівчат. А та, що сиділа у дзеркалі, вже знову взяла себе в руки та заспокоїлась. Всередині ніби більше не боліло та не кололось… Холоднеча йшла по примарному її тілу. Хочте долю свою побачити? Буде вам доля… тільки не жалітись потім!

І на поверхні дзеркала спочатку відбилось обличчя старої бабці, першої господині цієї оселі. Вона хмурилась, дивлячись на дівчат, і ті з вереском підхопились, але свічки все одно тушити не поспішали.

Дзеркалиця жорстко посміхнулась. Можна було б налякати чортом чи кікіморою, але не любила вона нечистих, тому привиди та всілякі демони ніколи в дзеркалі не відбивалися… І тепер теж не наважилась дзеркалиця так шуткувати. Знову роздались стук та тріск – то Чудинко намагається налякати ще більше… А дзеркалиця закрила очі і згадала чорнявого парубка, котрого колись привела на цій поріг. Але дістався він не їй… а тій, відьмарці клятій…

Лють прокинулась з новою силою, і коли відкрила очі дзеркалиця, то нікого не було перед нею.

Тільки свічки горіли.