Читати книгу - "Дзеркалиця, Юлія Рудишина"

Цей день був схожий на казку – багато людей, радості, щастя, стільки емоцій, від них можна зшаленіти та назавжди забути дорогу додому… Дзеркалиця так давно не відчувала цієї радості та взагалі нічого людського не відчувала, що холодне серце її тремтіло в грудях, а очі палали синім світлом – і як ніхто не побачив? Вона на якусь мить відчула себе… живою? Справжньою? Але ця мить швидко минула, і на щастя – такий щем з’явився в грудях, такий гострий біль десь всередині, що витримати цього вона не змогла б. І як люди з цим живуть? Вона зрозуміла – то почуття, людські почуття, котрі вона ніколи не зрозуміє.

Все здавалось, що її викриють, зрозуміють, що поруч – підмінна… Але ні. Ніхто не помітив. Майже ніхто…

Ні Даринка, яка витягла подружку на ковзанку та катання на санчатах, ні її мати, котра пригощала потойбічну істоту медовими пляцками та варениками, пирогами з ягодою… питалась про її життя у великому місті… Ледве відбрехалась, бо що могла розповісти та, яка останні тридцять років не покидала свою дзеркальну темницю? Намагалась більше сама щось запитувати та посміхалась, роблячи вигляд, що їй цікавіше про життя в селі дізнатись.

Тільки хлопець той чорнявий щось зрозумів, про кого Даринка Улянці розповідала вночі. Дивно поглядав на підмінну, і очі його немов у душу дивились. І холодне серце дзеркалиці попереджало її – треба якомога скоріше з цих гулянок додому вертатись, бо якщо вчасно не встигне – біда буде. А чорні очі пронизливі випалювали її серце дивним пекельним відчуттям, і потойбічна істота намагалась не зустрічатися поглядом з цим дивним хлопцем. Гарний він, красень, пощастить Уляні, якщо не впустить вона свого шансу… Чи залишаться вони в селі потім, чи будуть хоч інколи приїжджати? Дзеркалиця ще й до дзеркала не повернулась, а вже тужливо дивилась на круті пагорби край села, заметені виблискуючим під сонцем снігом та вкриті ковдрою ялинкового густого лісу… Манило її піти туди, в білу вихору, в заметілі… кутатись в снігову вуаль, танцювати з духами зими, кружляти над землею вільною… але не може вона. Не може надовго полишати своє дзеркало.

І від того ще сумніше ставало, і вже навіть люди та їх сміх і розмови не радували її, як раніше. Вона ж розуміла, наскільки все це примарне. Не її це життя. І ніколи не буде її. Не людина вона, і немає в неї ні душі ні серця, не зможе вона стати такою, як вони.

І коли розпрощалась зі всіма, то навіть відчула полегшення, що скоро повернеться у свої кришталеві чертоги – сяючі, вічні, морозні, сповнені чар та магії. Туди, де час зупиниться. Її світ, най і невеличкий, все ж сповнений своєї краси. І вона прив’язана до нього, прикована невидимим ланцюгом, і ніколи не зможе стати людиною. Та й нащо воно їй треба? Людський вік короткий – он нещодавно бабця Улянина була молодою та вродливою молодицею та на нареченого ворожила? І що – для неї, дзеркалиці, немов ніч пройшла, промайнула, а відьма та вже на погості, вже й онука її виросла… швидко, як швидко в світі людей час плине…

Дзеркалиця зайшла в хату та побачила, як злякано та все ж вперто та навіть з деякою люттю дивиться на неї Уляна, що ненадовго стала полоненою її кришталевого світу. Дивно, і чого їй там не сподобалось? Файно в замку дзеркалиці, вікна з льоду ловлять сонячні промінчики, золотом ті розсипаються по мармуровій підлозі… всюди камінці коштовні, чарівний кришталь та уламки дзеркала… в кожному можна на себе дивитись – куди не кинеш оком, всюди своє обличчя бачиш… І гратись можна камінчиками, красиві вони…

— Дякую, — посміхнулась холодно дзеркалиця, приклавши долоні до межі між світами. Дзеркало пішло тріщинками, немов лід на ріці по весні, і здивовані очі Уляни стрілись з синіми очима потойбічної істоти. Здається, дівчина вирішила, що ніколи вже з тюрми своєї дзеркальної не вийде.

Палахнуло дзеркало, з жалем озирнулась навкруги дзеркалиця, піймавши поглядом останні сонячні промінчики, що впали на підлогу, та й пішла у своє царство, щоб відпочити від людського світу.