Читати книгу - "Розділені небезпекою, YObach"

Данте поглянув на Віолетту так, як він дивився лише на тих, кого вважав загрозою. Його темний погляд відчутно пробігався її обличчям, ніби намагаючись знайти найменший слід обману.

— Ти хочеш сказати, що просто вирішила повернутися до міста й зустрітися зі мною як "друг"? — у його словах читався сарказм.

Вона опустила погляд, легко посміхнувшись. Її сміх звучав, як шепіт у нічній тиші.

— Данте, ти ж знаєш, я не повертаюся просто так, — вона обережно підібрала слова. — Але хіба тобі не цікаво, чому саме зараз? І чому до тебе?

Він не відповів, очікуючи, що вона продовжить. Він навчився не поспішати, спостерігаючи за її мовою тіла, за тими дрібницями, які колись його зачаровували, а тепер викликали підозру.

— Можливо, я більше не хочу тікати, — вона промовила, майже нечутно. — Можливо, я втомилася від усіх цих втеч і переслідувань, від життя, яке не має мети.

Данте ледь усміхнувся, хоч у його усмішці була гіркота. Він чув її виправдання і раніше, у них завжди звучав відгомін обману.

— Втомилася? Віолеттою, ти завжди була схожою на вітер. Як тільки справа набувала серйозного характеру, ти зникала. Чому ж цього разу ти вирішила залишитися? Що ти шукаєш у моєму світі, де зрада карається смертю?

Вона подивилася на нього прямо, не уникаючи його погляду, ніби була впевнена у кожному слові, яке збиралася сказати.

— Я шукаю відповіді, Данте. Відповіді на запитання, які виникли у мене ще багато років тому, коли я покинула тебе. Тепер я розумію, що просто тікати — недостатньо. І єдина людина, яка може дати мені ці відповіді, — це ти.

Його серце завмерло на мить, але він не дозволив собі показати цього. Її слова могли бути пасткою, адже кожне з них могло бути частиною складного плану.

— Ти надто добре знаєш, як грати зі словами, Віолеттою, — він говорив спокійно, стримано. — Але не думай, що я дозволю тобі знову змусити мене повірити.

Вона зробила крок назад, ніби відступаючи в тінь, але її голос був теплим, м'яким і до болю знайомим.

— Можливо, ти й правий, Данте. Але, як би там не було, ми обоє знаємо, що між нами щось залишилось. І ти це відчуваєш, як і я.

Її останні слова зависли у повітрі, а Данте знову відчув, як спогади минулого впливають на його самоконтроль. Він ніколи не забував про неї, і це знання підбурювало гнів, який він так ретельно ховав.

— Тільки не думай, що це на щось вплине, — він зробив останній крок до неї, зупинившись на відстані подиху. — Цього разу я не дозволю тобі знову зруйнувати все, що я створив. Якщо хочеш відповіді, ти маєш здобути їх іншим шляхом.

Її губи ледь помітно тремтіли, і на мить між ними пролягла напруга, яку було важко приховати. Але Віолетта зберегла контроль.

— Добре, Данте, — промовила вона спокійно. — Тоді ми побачимо, хто з нас сильніший. Але пам'ятай: у цієї гри завжди є ціна, яку обом доведеться заплатити.

Вона розвернулася і повільно пішла, залишаючи за собою лише аромат своїх парфумів і невидимий слід не домовленості. Данте залишився стояти, поглинаючи думками слова, які лунали у його свідомості, як тихий виклик. Він знав: її поява лише початок, а далі чекає небезпечний шлях, де кохання та ненависть зливаються в одну фатальну гру.