Читати книгу - "Розділені небезпекою, YObach"

Коли вона увійшла у кімнату, здавалося, що саме повітря стало щільнішим. Віолетта — жінка, яка завжди привертала погляди. Її довге, темне волосся спадало каскадом на плечі, підкреслюючи бліду шкіру і витончені риси обличчя. Яскраво-сині очі, глибокі й пронизливі, були її найсильнішою зброєю, відображаючи в собі як силу, так і таємниці, які вона ретельно ховала від світу. Ці очі не раз бачили Данте, і кожного разу це залишало відбиток у її душі.

Минуле з ним було, мов сон, до якого вона знову й знову прагнула повернутися. Кожен раз, коли їхні шляхи перетиналися, вона не могла стримати себе від спогадів. Вони були молодими й наївними, вірячи, що ніщо не може розлучити їх. Але реальність виявилася набагато жорстокішою, і коли Віолетта була змушена залишити його, вона знала, що розбила не тільки його серце, а й своє власне.

Тепер, дивлячись на його образ у своїй пам'яті, вона згадувала кожен момент їхньої історії — тепло його дотику, силу його обіймів, надію, що світилася в його очах, коли він дивився на неї. Але водночас вона розуміла, що кожен з них змінився, і життя зробило їх обережнішими, навіть трохи холоднішими. І тепер, повернувшись до нього знову, вона відчувала змішане почуття провини та бажання відновити те, що було зруйновано.

Її образ зовні залишався незворушним — елегантність і стриманість стали частиною її броні. Але в душі вирувало минуле, яке відлунювало у її кожному погляді на Данте, у кожному дотику. Вона знала, що, можливо, так і не зможе повністю повернути те, що втратила, але її серце не могло відмовитися від надії.

Сонце тільки-но піднімалося над містом, наповнюючи вулиці теплим світлом, але холодний вітер, що пронісся між будівлями, нагадував про приховану небезпеку. Віолетта зупинилася перед входом у високий офісний центр, де Данте проводив зустрічі та вів свої справи, його оплот, на який ніхто не наважувався зазіхати.

Вона з'явилася тут, знаючи, що її присутність — це виклик. Для Данте вона була тією, хто зрадив, але тепер її мета полягала в тому, щоб знову втертися в його довіру. Віолетта відчувала, що кожен її крок — це випробування її власної рішучості, але вона повинна була дотримуватися плану.

Вона зайшла в офіс, і її поява викликала хвилю шепоту серед працівників. Всі знали про її історію з Данте, таємниці та плітки про їхній зв'язок. Її відвертий погляд свідчив про впевненість, яку вона зберігала навіть тоді, коли на серці була зневіра. Вона піднялася ліфтом на останній поверх, де її вже чекав Лоренцо.

— Пані Ріккі, — Лоренцо привітав її з легким кивком, але його очі залишалися холодними. Він знав більше, ніж будь-хто інший, і не довіряв їй, як і сам Данте. — Бос прийме вас через кілька хвилин.

— Дякую, Лоренцо, — відповіла вона, виловлюючи нотку неприязні в його голосі, але не звертаючи на неї уваги.

Через кілька хвилин двері до кабінету Данте відчинилися, і вона пройшла в середину, відчуваючи, як навколо неї немов згущується повітря. Данте сидів за великим дубовим столом, зосередженим на документах, але коли він підняв голову, його погляд виказав байдужість, холод, але також і цікавість.

— Ти знову тут,— спокійно промовив він, вказуючи рукою на крісло навпроти себе. — Маю зізнатися, що твоя впертість вражає.

Вона сіла, не відводячи погляду, відчуваючи, як кожне слово, кожен погляд перетворюються на гру, де не можна помилятися.

— Я тут, бо хочу бути з тобою відвертою, — сказала вона. — Часом минуле треба залишити позаду, але є речі, які змушують повертатися. Це, здається, і наш випадок, хіба ні?

— Відвертість? — Данте посміхнувся, хоч усмішка була холодною. — Чи варто нагадати, що зрада не має нічого спільного з відвертістю?

Її обличчя ледь змінилося, але вона змусила себе зберегти спокій. Вона знала, що кожне її слово могло бути проти неї, але це була частина гри.

— Так, я знаю, — тихо відповіла Віолетта. — Але цього разу я повернулася не для того, щоб зрадити. Мені потрібна допомога, Данте. Допомога з тим, чого я не можу здобути сама.

Данте з підозрою нахилився вперед, вивчаючи її обличчя. Він ніколи не бачив її настільки серйозною, і це викликало в ньому сумніви, що змішувалися з бажанням дізнатися правду.

— І що ж це може бути? — він тримався холодно, але його цікавість починала прориватися крізь маску байдужості. — Чому ти думаєш, що я повинен тобі допомогти?

Вона опустила очі, а потім знову підняла на нього погляд, повний прихованого болю.

— Бо ти знаєш цього ворога краще, ніж хто-небудь інший. І тільки ти можеш допомогти мені дістати його, перш ніж він дістанеться мене.

Данте був приголомшений її словами, але не виказав цього. Він розумів, що її прохання не могло бути випадковістю. Вона прийшла до нього не тільки через страх, а й через те, що знала: тільки він має достатню силу, щоб захистити її. Її маніпуляції могли бути добре продуманими, але частина його, глибоко всередині, хотіла вірити, що цього разу вона говорить правду.

— Що ж, Віолеттою, — повільно сказав Данте, — якщо ти хочеш моєї допомоги, ти мусиш зрозуміти: я граю за своїми правилами. І цього разу я не допущу жодної зради. Якщо ти підеш проти мене, наслідки будуть невідворотними.

Вона кивнула, розуміючи, що за кожним його словом стоїть глибока недовіра. Але на цей раз вона не могла зупинитися.

— Я готова, — відповіла вона, знаючи, що почала гру, яка може коштувати їй життя.

Її слова залишилися в його свідомості як неминучий виклик, і він відчув, як щось у його серці, так ретельно заховане під захисними шарами байдужості, починає пробуджуватися. Але цього разу, і він готовий зіграти до кінця, навіть якщо доведеться заплатити високу ціну