Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– З якого б це дива? Бо в домі детектив? Ти ставиш коня поперед воза, хіба ні, Толлі?
– Ну, в мене своя теорія світобудови.
– І що ж це за теорія? – запитав містер Саттертвейт.
– Я вважаю, що події притягуються до людей, а не люди до подій. Чому в одних людей цікаве життя, а в інших – нудне? Через їхнє оточення? Аж ніяк. Хтось може проїхати через увесь світ без жодних пригод. Різня станеться за тиждень до його приїзду, землетрус – за день після його від’їзду, і затоне човен, на який він майже сів. А хтось інший живе в Белемі й щодня їздить на роботу в Сіті, і з ним трапляється неймовірне. Він стає героєм заплутаного сюжету з бандою шантажистів, вродливими дівчатами та автомобільними бандитами. Є люди, які притягують трощу кораблів. Навіть якщо вони сідають у човник, що пливе по декоративному озеру, щось обов’язково станеться. Тож у певному розумінні таким людям, як Еркюль Пуаро, не доводиться вишукувати злочинів: злочини знаходять їх самі.
– У такому разі, – сказав містер Саттертвейт, – можливо, це добре, що міс Мілрей приєднається до нас за вечерею і за столом не буде тринадцятеро гостей.
– Що ж, – люб’язно промовив сер Чарльз, – можеш скоїти вбивство, Толлі, якщо вже тобі так хочеться. За однієї умови: жертвою буду не я.
І сміючись, троє чоловіків повернулися до будинку.
Розділ другий
Інцидент перед вечерею
Найбільше містера Саттертвейта цікавили люди. Жінки загалом більше, ніж чоловіки. Як на мужнього чоловіка, містер Саттертвейт забагато знав про жінок. Був у його характері відтінок жіночності, який допомагав розуміти жінок глибше. Вони завжди довіряли містеру Саттертвейту, але ніколи не сприймали всерйоз. Часом йому бувало через це гірко. Він завжди спостерігав за п’єсою з-за лаштунків, але ніколи не був головним героєм драми – і почувався відповідно. Але насправді роль спостерігача дуже йому пасувала.
Цього вечора, сидячи у великій кімнаті, що виходила на терасу, прикрашеній сучасною фірмою так, щоб нагадувати люксусову каюту корабля, він зосередився на тому, щоб точно визначити, в який відтінок Синтія Дейкез вифарбувала своє волосся. То був якийсь геть новий тон – прямісінько з Парижа, як він підозрював, – незвичайна і досить приємна барва зеленкуватої бронзи. Який саме вигляд насправді мала місіс Дейкез, сказати неможливо. То була висока жінка, чия фігура бездоганно відповідала вимогам часу. Її шия та руки мали такий відтінок засмаги, який зазвичай буває, коли засмагаєш за містом, проте неможливо було визначити, природний він був чи штучний.
Зеленувато-бронзове волосся було укладено дуже хитро й модно – так уміють лише найкращі лондонські перукарі. Її вищипані брови, підфарбовані вії, вишукано намакіяжене обличчя та губи, підведені так, що їхня природна пряма лінія не проглядалася – все це здавалося доповненням до бездоганної вечірньої сукні глибокого і незвичайного відтінку синього, сукні дуже простого начебто фасону (що було навдивовижу далеко від правди) та з незвичайної тканини – на позір нудної, але з прихованим мерехтінням.
– Оце здібна жінка, – зауважив містер Саттертвейт, схвально оглядаючи її. – Цікаво, яка вона насправді.
Але цього разу йому йшлося про розум, а не про тіло.
Вона говорила слова, розтягуючи їх, в тональності моменту.
– О Господи, це було неможливо. Ну, тобто якісь речі можливі, а інші – ні. Це було неможливо. Просто приголомшливо.
Це було тепер нове слівце – про все казали «приголомшливо».
Сер Чарльз бадьоро змішував коктейлі та говорив з Енджелою Саткліфф, високою сивою жінкою з бешкетною усмішкою та гарними очима.
Дейкез розмовляв з Бартолом’ю Стренджем.
– Всі знають, що не так зі старим Ледісборном. Уся стайня знає.
Він говорив високим різким голосом – маленький, рудий, cхожий на лиса чоловік з короткими вусами та хитруватими очима.
Поряд із містером Саттертвейтом сиділа міс Віллз, чию п’єсу «Односторонній рух» назвали однією з найкмітливіших і найсміливіших у Лондоні за останні роки. Міс Віллз була високою та худорлявою, зі скісним підборіддям і дуже погано накрученим світлим волоссям. На ній було пенсне та мішкувата шифонова сукня. Її голос звучав високо і невиразно.
– Я їздила на південь Франції, – сказала вона. – Але, щиро кажучи, мені там не дуже сподобалося. Не надто дружнє оточення. Але звісно, самі розумієте, це корисно для моєї роботи – бачити що, де і як.
«Бідолашна, – подумав містер Саттертвейт. – Успіх відрізав її від місця, де їй би належало бути – пансіонату в Борнмуті. Там їй би сподобалося».
Чоловік дивувався: які ж несхожі автори та їхні творіння. Тон світського лева, який звучить у п’єсах Ентоні Естора – хіба є бодай натяк на нього в самій міс Віллз? Потім він помітив, що блідо-блакитні очі за пенсне були надзвичайно проникливими. Зараз вони дивилися на нього, оцінюючи, від чого містер Саттертвейт дещо зніяковів. Скидалося на те, що міс Віллз старанно намагається вивчити його напам’ять.
Сер Чарльз саме розливав коктейлі.
– Дозвольте я принесу вам коктейль, – сказав містер Саттертвейт, підстрибуючи.
Міс Віллз захихотіла.
– Не відмовлюся, – відповіла вона.
Двері прочинилися, і Темпл оголосила прибуття леді Мері Літтон-Ґор, містера та місіс Беббінґтон і міс Літтон-Ґор. Містер Саттертвейт приніс міс Віллз її коктейль, а потім підкрався поближче до леді Мері Літтон-Ґор. Як уже зазначалося, в нього була слабкість на титули. Проте тут був не лише снобізм – йому просто подобалися благородні жінки, а леді Мері, безумовно, до них належала.
Залишившись удовою з дитиною трьох років, без грошей, вона приїхала до Лумута і зняла маленький котедж, де відтоді й жила з однією відданою покоївкою. Леді Мері була високою стрункою жінкою п’ятдесяти п’яти років, проте на вигляд старшою. Вираз обличчя милий і дещо сором’язливий. Вона обожнювала свою доньку, але водночас трохи тривожилася через неї.
Герміона Літтон-Ґор, яку з якихось загадкових причин кликали «Еґґ», не була схожа на свою матір. Порівняно з нею, донька була енергійніша. Містерові Саттертвейту подумалося, що вона не вродлива, але, безумовно, приваблива. І вабила в ній саме ряснота жвавості. Дівчина здавалася вдвічі живішою за будь-кого в цій кімнаті. Еґґ була середнього зросту, із темним волоссям і сірими очима. Було щось у тому, як уперто волосся лягало кучерями їй на шию, в прямому погляді сірих очей, в округлості її щічок, в заразливому сміху такого, що змушувало думати про бунтарську юність і живучість.
Вона стояла й говорила з Олівером Мендерзом, який щойно прийшов.
– Не розумію, чому тепер ти вважаєш мореплавство нудним. Колись тобі
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Трагедія в трьох діях, Агата Крісті», після закриття браузера.