Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Закоханий з Едемії, Юрій Гурін 📚 - Українською

Читати книгу - "Закоханий з Едемії, Юрій Гурін"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Закоханий з Едемії" автора Юрій Гурін. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 94
Перейти на сторінку:
Залізничний вокзал

Годинник показував, що час збиратися. Мирослав перекрив воду та газ, повимикав світло, присів на дорогу по старій звичці, потім зачинив квартиру та подався у свою нову подорож. Вийшовши з будинку, пішов по вулиці Ольжича, перейшов через підземний перехід на Теліги й пішки через парк попрямував у сторону станції метро «Дорогожичі».

Йому лише місяць тому виповнилося тридцять років. Мирослав був трішки вище середнього зросту, стрункої статури з темним волоссям і світлими виразними та надзвичайно живими очима. Його очі мали певну особливість — вони постійно змінювали свій колір залежно від його емоційного стану. У періоди абсолютного щастя вони були світло-блакитного кольору, інколи зеленуваті або навіть бірюзові, а коли його хтось дратував, ставали темно-коричневими з яскраво-жовтими промінчиками по боках.

Батьки якось одразу й без вагань дали йому ім’я Мирослав. Воно означало мирний і славний або той, що прославляє мир. І що найголовніше, воно було автентичним, місцевим і мало древнє слов’янське коріння. Із самого дитинства в Мирослава проявлялися саме такі якості характеру. Він був товариським і відкритим світу. Ще однією причиною була любов батьків до музики, і десь потайки вони, назвавши сина на честь відомого композитора, мріяли, що він також стане відомим музикантом. У музичній школі здібності Мирослава оцінили як вищі середнього, але недостатні для вдалої кар’єри, тому все закінчилось п’ятьма роками навчання гри на гітарі.

До подорожі Мирослава спонукали події на роботі. Річ у тому, що він уже років п’ять працював на посаді заступника фінансового директора в одній міжнародній компанії. І ось-ось йому мали запропонувати підвищення, але, як і минулі два рази, чомусь посаду віддавали іншим, абсолютно невідомим людям зі сторони. Спочатку він сильно обурювався, картав себе, уже планував змінити місце роботи, але знайшов вихід у подорожах. Вони надзвичайно добре допомагали перебудуватися, відновитися, практично перезапуститися по новій.

З огляду на загальноприйняті стандарти, він у цьому випадку виглядав лузером, але, з іншого боку, виправдовував себе: «Я зробив ще одну людину щасливою, можливо, навіть не одну. Хтозна як би ці кандидати впоралися з тим, що мене призначили, а не їх. Себе я знаю, поїду в подорож, розвіюсь і, як і раніше, буду жити, а для них, можливо, це був би удар, кінець і невідомо як би вони із цим впоралися. Практично я подарував їм радість і зробив їх щасливими... Хіба це не достойний учинок? А можливо, виграють саме слабші, ті, хто не зможе впоратись у випадку поразки, і лише сильніші можуть поступитися? Все, досить про це думати…» — зробив собі настанову Мирослав. — «Час налаштовуватись на подорож».

Виходячи з парку по правій стороні майже біля метро він помітив знайому постать. Це був дивний чоловік, якого звали Анатолій. Він саме прогулювався парком зі своїм маленьким сином і попивав каву.

— Привіт! Гуляєте? — привітався Мирослав.

— Привіт, — якось дуже швидко, протягнувши руку і тримаючи її на відстані, привітався Анатолій, одразу переключившись на сина, невербально показуючи усім своїм видом, що йому зараз не до розмов і взагалі, що ми майже не знайомі. Це ще одна особливість нового київського менталітету, яку Мирославу складно було збагнути.

З Анатолієм вони разом протягом трьох місяців відвідували «Курси фотографа». Фотографування — це ще одне давнє хобі Мирослава. А оскільки, як виявилось, жили вони поруч, то Мирослав за звичкою по-дружньому після навчання підвозив його на своєму авто додому. Звісно, не лише його, а й ще одну дивовижну постать, Надійку. Анатолій, звісно, був приятельським, надзвичайно говірким, майже товариш, і вони постійно дуже кумедно сварилися з Надією, ну як сварилися — сперечалися. Причина завжди була одна і таж — якою дорогою повертатися додому. Вона також жила в цьому районі й кожен хотів, щоб його підвезли першим. Але найдивніше, що через тиждень після закінчення навчання, зустрівши якось його в парку, Анатолій робив вигляд, що не помічав, чим спочатку викликав здивування, а потім навіть своєю поведінкою забавляв і викликав усмішку. Мирослав зовсім не ображався бо знав напевно для такої поведінки точно є якась невідома йому причина. Надійка виявилася більш приятельською і ще якийсь час вони товаришували…

Мирослав пригадав випадок, який трапився з ним під час навчання у Франції. Якось він зі своєю знайомою Камілою прогулювався містом. Вона була бразильянкою за національністю. Так-от, коли вона зустрічала бразильців, навіть незнайомих, вона так несамовито раділа, щось кричала їм, запитувала, вони завжди відповідали взаємністю. Каміла пояснювала: «У нас також капіталізм і конкуренція, і усе те, що й у вас, але ми зберегли повагу одне до одного». Напевно, це саме те, що ми втратили ще на початку дев’яностих, і те, що не можемо відновити досі, і саме воно не дає нам усім можливості дихати вільно на повні груди й бути щасливими.

Мирослав зайшов у перехід станції метро, придбав декілька журналів, воду та печиво й пішов на зупинку чекати 558 маршрутку до залізничного вокзалу. Поїзд 81 Київ — Ужгород через Львів відправлявся о 18:35 вечора й часу залишалося ще вдосталь. Мирослав зайшов у піцерію поряд із вокзалом, замовив собі Маргариту та каву, почав переглядати прогноз погоди на наступний тиждень та читати усілякі повідомлення.

Саме подзвонила Яна, дівчина, з якою вони чи то разом, чи то окремо, чи що в них взагалі таке — Мирослав ніяк не міг збагнути.

— Привіт! Ти як? Вже зібрався? — запитала Яна.

— Привіт, уже на вокзалі, чекаю на потяг, — відповів Мирослав.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2 3 4 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Закоханий з Едемії, Юрій Гурін», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Закоханий з Едемії, Юрій Гурін"