Читати книгу - "Знайдені 2, Євгеній Шульженко"

​Це саме вона відчула й вухами. Гавкання припинилось. Відкривши очі, побачила, що маленькі хижаки піджали хвости. Вони недовірливо стріляли поглядами в дівчину, але в очах не було тієї злоби. Не було відчуття, що вони збираються нападати. Постоявши у воді, Мілана зробила крок вперед. Лисиці, що були ближче до дівчини – загарчали, відкривши свої пащі, але більша частина почала розбігатись.

​Не роблячи різких рухів, вона рушила по річці вперед, в сторону тунелю, що вів до галявини з дитячим майданчиком. Треба обійти зграю далі, показати їм, що вона не несе небезпеки для них. Група хижаків, що залишилась захищати берег, проводжали її поглядом, але не рухались.

​Відійшовши на добрих сто метрів, Мілана вийшла на берег. Від довгого перебування у воді, стукотіли зуби, але сонце почало швидко зігрівати. Обійнявши себе руками за плечі, трохи постояла та рушила вперед. Згадала, що якщо йти через ліщину, дорогою до табору, то потрапить в петлю і знову вийде на берег. «Як же я не хочу повертатись в проміжний світ» - занила дівчина, але розуміла, що поки не знає іншого шляху.

​Пройшла до дороги з кущами, оглянула все навколо та закрила очі. Запросила темряву, виганяючи думки. Глибоко вдихнула повітря, та відчувши тишу, відкрила очі. Навколо було все майже чорно-біле. Так, багато відтінків, але без барв та ароматів. Без вітру та сонця, птахів та лисиць.

​Чкурнула вперед, час від часу зупиняючись, вдивляючись вперед. Вона не хотіла несподіванок, але Костя та Аринка точно будуть її чекати. Вона була впевнена в тому, що істоти не відпустять дітей. «А можливо варто сказати їм про те, що я їх сестра?» - хмикнула дівчина, задумавшись. Зрозуміла, що ця думка немає сенсу, адже вона нічого не пам’ятала. Вони ще, з люті, накинуться на неї. З почутого, було зрозуміло, що саме вона вина в усіх бідах, в тому житті, яке зараз у цих тварин.

​В якусь мить, дівчині стало шкода оленя та рись. Вони вимушені витягувати радість з дітей, так як раніше було все інакше. «Але як ми раніше харчувались, якщо не радістю?» - промайнуло в голові. Питань було більше ніж відповідей. Та від думок відволік тріск.

​Зупинившись, чкурнула в кущі та почала оглядати все навколо. Знову закрила очі та спробувала відчути, торкнутись тих місць, які не бачила очима. Нічого не відчувши, видихнула та відкрила очі. «Треба швидше дійти до табору, а там побачимо, що зробити» - заспокоїла себе та вийшла на дорогу. Хижаків в проміжному світі немає, лише істоти. Вона була впевнена, що оленя та рись відчує в будь-якому випадку. «Але чи вмію я все, що вміють вони?» - подумала та пішла далі.

​Минаючи пагорб за пагорбом, наближалась до табору. Нових звуків не чула, лише шарудіння у себе під ногами. «Можливо просто здалось» - заспокоїла себе, час від часу оглядаючись. Звичайно, коли про щось таке думаєш, з’являється відчуття, що за тобою слідкують. Цього разу було те саме. Вона йшла вперед, але спино відчувала погляд. Як не намагалась «обмацати» все навколо себе – у відповідь нічого.

​Насправді, Мілана розуміла, що від неї можуть ховатись, ставити перед собою таку саму уявну стіну, як вона це робила в свій час. Можливо Костя чи Аринка просто чекають, коли вони дійде табору? А там влаштували пастку. Хлоп і спіймали. Мілана сама собі підняла плечі та хмикнула. Що буде, те буде.

​Останній пагорб був найвищий, це дівчина пам’яталадобре. За ним відкрилась місцина, на якій була облаштована вахта – паркан для охоронців. Звичайно в проміжному світі нікого не було, тому дівчина швидко закрила очі та повернулась в нескінченний ліс.

​Відкривши очі, хмикнула, оскільки на вахті нікого не було. Її зустріла лише розкидана зброя. «Щось сталось?» - подумала дівчина та кинулась до паркану. Обійшла огорожу, чкурнула до табору. Вона вже не планувала ховатись, хоча розуміла, що діти зустрінуть її з нерозумінням.

​Як тільки Мілана вискочила до табору, зупинилась як вкопана. Все навколо було чорним від нещодавньої пожежі. Сарайчик розвалений, дерева знищені. Стовбур дерева, що впав, коли вона з друзями вперше зібралась до дуба, ще трохи тлів.

​- Є хтось живий? – одразу крикнула щосили, відчуваючи як почали трястись руки, - відгукніться!

​Мілана кинулась вперед, оглядаючи кожен сантиметр галявини. Вона стисла кулаки, відчувши божевільну думку. «А якщо вони всі згоріли?». Відігнавши ці припущення, кинулась до дерева. Потім до іншого. Вискочила на іншу сторону, де побачила паркан, покинуту зброю. Нікого не було. Взагалі. Табір був пустим.