Читати книгу - "Памела, Лойко Самум"

— Й справді красиві люди. Ти до речі теж потрапив ледь не на перші шпальти газет!

Мелітта підсунула газету та показала на чорно-біле фото, а потім на підпис у якому йшлося щось про найкращих дослідників століття.

— То що виходить? Лікар-науковець, трішки колекціонер та мандрівник, а тепер і найкращий дослідник… З одного боку я щасливий мати такого талановитого друга, але тепер почуваюся нездарою, — одним вухом Ладо слухав розмову, а очима переглядав фото, та думав звичайно геть про інше.

 Навколо шумів торнадо, але загалом він не заважав, лиш нагадував інколи про себе. Подорожувати ним було легко, головне вивчити його характер, який у кожного різний. Хоча це відкриття сталося випадково та дуже давно ще коли Мелітта була дитиною.

— Дивлюся, я на цих людей і пригадую одну дівчину. Здається, вона була офіціанткою у кав’ярні, в яку я випадково забрів кілька місяців тому, — сказав Ладо віддавши фотоапарат Паулю та почав малювати троянду так само просто на столі, — вона говорила, що я її перше та єдине кохання в житті. Бідолашна… Навіть шкода, бо я не відчув і краплини смутку десь глибоко у своєму гнилому серці… Все ж ви мали рацію, що я погана людина, але згодом я написав одну з найкращих своїх збірок поезій названу на її честь!

— Невже це й все, що сталося з тобою за ці роки розлуки? — різко мовила Мелітта.

 Вона ніколи не любила його історії про страждання на честь мистецтва та вважала це безглуздям. Та й довго терпіти не могла, бо бачила як він малює троянду з листком тюльпана, що є геть не правильним.

— Ти ж навмисне це намалював? Аби я насварила?

— Шкода, що ви на це більше не ведитесь…

У повітрі застила тиша. Ніхто більше не хотів нічого говорити. Навіть Ладо не захотів якось зловісно пожартувати. Кілька років розлуки дали про себе знати. Всі хотіли розповісти про все що сталося, але ніхто не хотів нічого зіпсувати, тому просто мовчали. Вони не могли втратити цієї дружби…

З них трьох, більше ніж два друга мав лиш Пауль. Він товаришував з усіма, й з іншими швидко знаходив спільну мову. Його любили всі, але він теж був самотнім, як і Ладо з Меліттою. На всьому світі їх було троє, безсмертних та самотніх егоїстів. Самотніх, бо безсмертні та приречені вічно жити у цьому світі з’являючись у життях людей не довше ніж на кілька років. А егоїсти, бо покинули свій промінець. Так створений світ. З однієї точки виходить тисячі промінців, які були схожими на сонце і більше ніколи не мали перетинатися. Але ці троє створили ефект павутинки та почали як павуки перестрибувати у чужі паралелі покинувши свої. 

Там вони залишили своє минуле життя, в яке більше ніколи можливо не повернуться. Тим самим прирікши себе на самотність. Колись вони багато мандрували разом, але потім розділилися у пошуках власного щастя.

— Яке ім’я цього торнадо? — раптово запитав Пауль.

Жінка знизала плечима. Вона не дає імені вихорам, якими подорожує. Почувши це чоловік запропонував назвати на честь їхньої дружби.

— Тобто? — байдуже запитав юнак.

— Візьмемо дві перші букви наших імен. Все одно розбіжимося, то хоч так пам’ятатимемо… “МеЛаПа”? “МеПаЛа”? “ПаЛаМе”? Та ні, щось дурне виходить!

— Нехай буде “ПаМеЛа”? — запропонував Ладо.

За обговоренням час минув занадто швидко, навіть для безсмертних. Мелітта знову залишилася сама посеред торнадо, але їй сподобався цей день. Хоч так вона відчувала радість у житті та вбивала свій безмежний час цими дурними розмовами.

На столі залишилася троянда з листком тюльпана, чорно-біла газета та її картина, яку сьогодні намалювала, а в голові панували думки…

— Отже, “ПаМеЛа?!

Кінець