Читати книгу - "Урогiнекологiчний Роман, Тетяна Олiйник"

Сівши в машину, Лана розплакалася. Гарячі сльози котилися її щоками, намагаючись змити образу на Марка, несправедливе звинувачення й жалість до себе. Найприкріше було в тому, що вона не могла поділитися своєю бідою ні з ким. Про таку ганьбу належить мовчати. Не кожен зізнається, навіть якщо в тому немає твоєї провини. Соромно перед подругами й уже тим більше неможливо поплакатися матері. Лана спробувала зателефонувати Марку, але він не відповів. «Ховається, гад! – здогадалася вона. – Але нічого, завтра все проясниться! Тоді й поговоримо...»

Щоб там не було, а життя триває, попереду робочий день, розсиджуватися ніколи. Утерши непрохані сльози, вона завела машину й вирушила на роботу.

Залишок дня пролетів, як у тумані. Лана мучилася очікуванням завтрашнього дня. Найбільше її хвилював вердикт лікаря, за допомогою якого вона втре носа цьому нахабі. Марк не з'явився в офісі й не перетелефонував.

Уночі вона з відчаєм кусала подушку та мучилася думками, за що їй випало усе це? Наревівшись досхочу, пообіцяла собі: щойно доведе свою невинність негідникові, одразу ж кине його назавжди! Щоправда, десь глибоко в душі все ж жеврів сумнів, чи зможе вона на це зважитися. Дівчина кілька разів намагалася телефонувати йому, але всі дзвінки залишалися без відповіді. Страждаючи від почуття нав’язаної провини, вона написала йому велике повідомлення, у якому виливала всі свої почуття, але Марк навіть не прочитав його. Судячи з усього, він увімкнув повний ігнор щодо неї та вважав це заслуженим покаранням.