Читати книгу - "Він пахне цитрусами, імбиром та медом..., MaraVilna"

***
 

Вона допомагає їм скласти на стрічку обрані солодощі, Хосок не поскупився, важкий стос книжок і листівок, прикраси, кілька декорованих сніговиками чашок, смішну в'язану шапку з оленячими вушками й ріжками, і шість, трохи прим'ятих, коробок з розтрощеними вщент прикрасами. 

Лін, що працює на касі, пробиває товари, але стопориться на зіпсованих аксесуарах. Жінка зводить здивований погляд спочатку на покупців, потім на Мей, що поклала це барахло на стрічку поряд із нормальними товарами. Жінка відкриває було рота, щоб щось сказати молодшій співробітниці, але Техьон м'яко перебиває:
— Все нормально, ми справді купуємо це все. І ми трохи поспішаємо...


Лін знизує плечима, знову кидає короткий погляд на Мей, але мовчки пробиває товари. Оголошує кінцеву вартість, приймаючи з рук клієнта картку. Мей дбайливо пакує все в гарні паперові пакети. Потім вона просто нервово тупцює за широкими спинами хлопців. Їй дуже соромно і водночас дуже приємно. 

— Я перед вами в боргу, — Мей вклоняється, провівши хлопців до самого виходу. - Дякую вам за все. 

Техьон швидко дивиться на Чона, той підтискає губи в усмішці, Кім чітко бачить як виглядає зараз його обличчя попри те, що він теж у щільній масці. Вони дуже добре знають один одного. В очах друга розуміння яскраві бісики. Хосок легенько кланяється у відповідь і, підхопивши свою частину пакетів, поспішає на вихід першим. 

Техьон облизує губи й, трохи схиливши голову на бік, заглядає в карамельні, майже медові очі дівчини, пускаючи хитринку у свій погляд. 

— Усі борги треба віддавати до Нового року, — підморгує. Його тягучий, басистий голос обволікає як солодка патока, пробираючись до нутра. Вона відкриває соковиті губи й стривожено ловить кожен звук. У його голосі немає хамства та вульгарності. Це вона вміє розрізняти. Як і прозорі натяки. 

— Вибачте, — Мей мільйонний раз перепрошує перед ним, але вдіяти нічого не може. — Я працюю до пізнього вечора аж до Нового року, практично щодня. Але я ... 

Техьон відчуває напругу з її боку і розуміє, що потрібно поводитися обережно, у нього немає бажання образити. Однак бажання покликати її на вечерю виникає спонтанно, десь на рівні підкірки він усвідомлює, що не може просто все залишити, відпустити. Щось кричить у ній про допомогу, щось шепоче в ньому про необхідність бути поруч. Він не відпустить, адже шепіт рідко помиляється. 

— І в переддень Різдва?

— Так, але лише зранку. 

Він усміхається до якихось своїх думок. Головне, щоб це ніжне звірятко зрозуміло все правильно. 

— Як вас звати? 

— Мей-Мей, — втративши думку, вона називає своє ім'я трохи голосніше, ніж хотілося б, і відразу ж опускає погляд, відчуваючи, як до обличчя приливає жар. Десь у районі шлунку розпускається живе, бентежне тепло. — А вас? 

— Техьон... І ви можете пригостити мене кавою, Мей-Мей, щоб не лишатися в боргу. Звісно, якщо ви не маєте інших планів на свято? Різдво все ж таки сімейне свято... 

— У мене немає сім'ї... — слова вириваються самовільно й дряпають горло. Вона підтискає губи, розуміючи що ця інформація йому ні до чого і говорити це незнайомцю аж ніяк не варто було, тому швидко додає... — Тобто планів ніяких немає. А як щодо вас? 

— Маю багато справ тут по роботі, то ж до сім'ї вирватися вийде лише на сам Новий рік... — Йому шкода, що зачепив за болюче, але водночас Техьон розуміє, що якось все складається само собою. 

Йому здається, що раніше він не зустрічав таких, як вона ніколи. Дивне та натхнене відчуття.
Хочеться дізнатися більше, зарадити чимось більшим ніж покупкою розтрощених прикрас. Захистити.
Він забрав би її з собою прямо зараз, але людське життя не іграшка, а тим більше життя і почуття такого тендітного метелика. 

— То ж домовилися? — Він посміхається їй одними очима і подає свою велику долоню, перериваючи тишу, що затяглася. 

Мей спочатку тягне одну долоню, але розуміє, що вона все ще обмотана його хустинкою і, трохи смикано подає іншу. 

— Радий знайомству, Мей Мей. З нетерпінням чекатиму зустрічі з вами.

*** 
 

Він сказав, що запам'ятає її номер телефону, вона не зовсім вірила, але він таки запам'ятав. Через кілька днів, прямо в переддень Різдва, коли вона вже й не сподівалася взагалі ні на що, та й просто забула про все через втому, чарівним чином, він зателефонував. 

— Так, слухаю... — її хрипкий від виснажливого ранку голос, розливається приємною вібрацією в динаміку. 

— Мей Мей, доброго дня. — Їй спирає в грудях, а спогади з їхньої єдиної зустрічі, яскравими спалахами мерехтять у пам'яті. 

— Т-техон? Ви дійсно запам'ятали мій номер? 

— І дійсно зателефонував. — він хрипло сміється, а їй по шкірі повзе холодок, так хвилює її ця подія і приємний звук його голосу. 

— Т-так... — Мей не знає, що ще сказати. Вона просто притискає слухавку телефону до щоки й повільно крокує вже майже пустим торговим центром. 

— Хотів запитати, чи не змінилося щось, щодо сьогоднішнього вечора. Наша "кава" все ще в силі? 

— Ні... Т-тобто так, нічого не змінилося. — вона починає помітно нервувати. Їй здається що все це витівки її втомленого мозку.
Та й взагалі яка ще кава? Єдиний вечір, коли вона може відпочити, а на завтра поспати досхочу... Але ж його голос. 

— Добре. Я заїду за вами долому десь о шостій вечора. До зустрічі Мей Мей. 

— О шостій, але ж.... — в слухавці чується короткий сигнал закінчення дзвінка. — але ж ви не знаєте моєї адреси.... 

Це дивно і моторошно. Так бентежно їй не було ніколи, адже коли ейфорія спала Мей усвідомила, що погодилися на зустріч із людиною яку абсолютно не знає, навіть обличчя його не бачила, погодилася на емоціях та просто віддалася дивним відчуттям.
І зараз, дивлячись на себе в дзеркало, нервово вивчаючи своє нехитре вбрання з бежевого в'язаного светра та джинсових штанів, вона відчуває сильне занепокоєння. 

— Що ти робиш? 

Відображення навпроти розводить руками й відповідає їй її розгубленим поглядом. Дівчина видихає і, перевіривши чи не забула його випрану і випрасувану хустинку, взуває короткі черевики та подовжений пуховик. Екран телефону спалахує, сповіщаючи, що її чекають. 

Дівчина ще раз озирається на (не)свою квартиру, застиглі малюнки, що криє темінь у кутах і, помахавши рукою в порожнечу на прощання, виходить за двері. Вечір зустрічає її холодним вітром та запахом снігу. Вона озиратиметься на всі боки, але ніде не бачить жодної автівки чи підсвічених фар.
Знову стає моторошно, а у свідомості, поки тихо і ледь помітно починає шкребтися якесь бридке відчуття. 

Мей струшує головою, тягнеться за телефоном і перевіряє ще раз призначений час, поспіхом записаний в нотатки. 

Лише десять хвилин на сьому, не міг же він її не дочекатися.
Бентежне відчуття страху починає нашіптувати бридкі речі.
"А чому б йому бути тут? Він навіть адреси твоє не запитав? А ти ідіотка не сказала! Він, якщо і чекає тебе десь, то точно не тут! Він знає адресу лише магазину в торговому! Та й з чого ти взагалі взяла, що така як ти комусь потрібна?...." 

У цей момент, буквально за кілька кроків від неї, зупиняється великий, темний автомобіль, й манливо блимає аварійними вогнями. 

Мей відганяє віхоть думок, ковтає і робить крок назад. Ледве не піддаючись паніці. 

Водій виходить з авто і вона впізнає його високу постать. Це він, Техьон. Це й справді він. 

Хлопець підіймає розкриту долоню на знак вітання, вона не бачить, але відчуває що він посміхається.
Техьон впевненим, широким кроком обходить автівку, підходячи до неї майже впритул. 

— Видач, затримався трохи. Змерзла? — в його тихому голосі турбота і забуте тепло, а ще це його неформальне звернення... Мей підтискає губи й змерзлі пальчики на руках в кулачки. холодні пальчики на руках в кулачки. 

Техьон знову в масці, знову посміхається поглядом, тягнеться та бере її змерзлі руки у свої великі теплі долоні. 

Ось так просто, ніби вони знайомі вже сто років. А у неї тільки одне запитання, що блимає, як червона лампочка сповіщаючи про екстрену ситуацію — звідки він таки дізнався її адресу? 

— Але все ж я приїхав за тобою, — знову звертається неформально, легко, своїм нестерпно хрипким, солодким голосом. 

— Як ти… Ви…? 

Хлопець тягне її до себе, стає зовсім близько, обережно перехоплює однією долонею її обидві, а іншою вкрадливо знімає маску.
Дивиться очікуючи реакції просто в очі, підтискаючи пухкі губи.
Злегка посміхається дитячому переляку у її погляді. 

Впевненості в тому, що він їй ось так сподобається немає звісно ж, але він мусить спробувати...


Мей майже відразу його впізнає, тільки от усвідомити цього не може. Це той самий Кім Техьон...
Дівчина несвідомо задкує, намагаючись звільнити свої руки від такого приємного тепла, але він не пускає. Усміхається ширше і трохи сильніше стискає пальці. 

— Мей... Ти... Я не хотів би, щоб ти хвилювалася? — Вона ж повинна розуміти, що з ним їй боятися нічого. 

— Як це може бути? — нарешті питає тихо дівчина, майже пошепки, а він з полегшенням видихає. — Я не розумію, чому ти... 

— Мені здалося, що це необхідно нам обом... Ходімо? — він повертається до автівки, відчиняє двері й запрошує рукою всередину.
З салону доноситься приємна мелодія і запах іншого життя.
Здавалося б ось воно, чого чекати? Але вона чомусь зволікає. Їй, пошарпаній і пораненій життям, не хочеться туди, страшно, занадто яскраво і неймовірно... Не схоже на правду... 

Техьон стискає її руки сильніше. 

— Я б не проти прогулятися з тобою в загальному транспорті, чесно. Пообідати чи випити кави в людній кав'ярні, але на жаль я так не можу. Розумію що тебе хвилює і сподіваюся, що ти просто довіришся мені. Я тебе не скривджу.


Техьон розуміє її сумніви, він навіть був впевнений у тому, що цей тендітний метелик, якого він спіймав у свої руки й зовсім не хоче відпускати, злякається того лоску і світла, що є в його житті. 

Хлопець трохи згинає коліна присівши так, щоб бути на рівні її зросту й заглядає в очі, обернжно торкається кінчиків її волосся, проводить пальцями по щоці. 

— Ходімо Мей, я приїхав по тебе.


— По мене... — Мей ніби смакує ці слова, а потім наважується відповісти, на його погляд і знову відчуває тепло та незнайомі вібрації, що пробирають до самих тремтячих нервів. - Навіщо? 

— Тому, що я вірю голосу у своїй голові, а ще експертній думці Чон Хосока, — Техьон сміється хрипко, зачаровуючи, не відпускаючи погляду. — І голос нашептав мені ще тоді в магазині, що мені потрібен твій медовий погляд, твої змерзлі пальці й твоя посмішка. А тобі потрібен той, хто збере розбите скло і триматиме тебе за руку... 

Вона підтискає губи й дивиться пильно вже без страху, але з бурхливим, буквально відчутним хвилюванням. Він не п'яний, він не вигадка, він не сон. Він ніби знає її, це видно. Він ніби прийшов за своїм, але питає дозволу. Запитує одним лише своїм поглядом, чи може подарувати їй, стомленій і забутій дівчинці, тремтячій і ніжній Мей Мей, чи може він подарувати своє тепло. 

І вона згадує, що їй хотілося зробити тоді, коли він опинився поряд у магазині, схилившись над нею та над розбитою іграшкою, тоді як вона схилялася над своїм розбитим життям. Тоді, коли він затискав її дрібні рани на руках, вгамовуючи свербіж у тих старих шрамах, що знову просилися назовні. 

Мей прикриває очі та просто обіймає. Обіймає, на скільки вистачає рук та сил. Пробирається долоньками під розкрите пальто, чіпляється змерзлими пальцями за м'який светр на талії та дихає рвано, важко вдихаючи пряний запах цитрусу, мускату та імбиру. І це здається таким правильним, таким давно потрібним обом. 

Техьон згрібає її в оберемок, посміхається зовсім по-дитячому і, притискаючись щокою до м'якого волосся, злегка хитає, ніби заколисуючи. 

На землю летить м'яке хлоп'я снігу, зшиваючи білим глибокі тріщини минулого.


Невже різдвяна магія все ще існує для неї?