Читати книгу - "Вогонь на вершині Комо, Юрій Дмитрович Бедзік"

— По-вовчому вити? — Аж спалахує Самсонов, ще дужче стискаючи кулаки. — Що ви кажете, Василю Івановичу. Загинула чудова людина, тут капелюха треба зняти з голови, а їм бізнес. Негідники! Сенсації захотілося!..

Полеміку припинив телефонний дзвінок. Знизу повідомили, що прийшла якась сеньйора.

— Що ж, гостинно прошу, — відповів у трубку Крутояр.

Сеньйора була струнка, з виразними слідами колишньої вроди. На вигляд їй можна було дати років під п'ятдесят. Сиве волосся білою стрічкою вирізнялося на її темній пишній зачісці. Світлокофейна сукня з короткими рукавами відтіняла бронзову смагу її тіла.

З великих очей дивився сум. І була ще на тому обличчі нелюдська втома. Втома недоспаних ночей, втома безперервного страху, а можливо, і втома боротьби.

Сеньйора назвалась Ернестіною Коельо. Глянувши кудись у вікно, вона тихо спитала:

— Що привело вас на цей континент? — і, не чекаючи відповіді, повела далі: — Я прийшла застерегти вас: країна, в яку ви їдете, страшна країна. Серед мого народу ви знайдете багато щирих друзів, але будуть і лихі люди. Нам стало відомо…

— Кому? Хто ви такі? — Крутояр суворо нахмурив брови. — Ви досі не сказали, хто ви і від чийого імені, ви говорите?

Якась холодна іскорка майнула в темних очах жінки. Вона стиснула губи, уважно подивилась на професора і промовила неквапом:

— Ми — друзі знедоленого народу. Колись ви дізнаєтесь про нас. Декому не до вподоби мандрівка радянських вчених у нетрі верхнього Оріноко, бо там чиняться недобрі справи. Там є залізо й золото, нафта й вугілля, але всі ті багатства стали власністю чужоземних банків і компаній. Ви, мабуть, чули про великі поклади заліза на Гвіанському нагір'ї? Американці прийшли туди, як до себе додому, й одкрили там свої копальні. Через річковий порт Сан-Феліс на Оріноко вони вивозять усю руду за кордон. Кров нашої республіки — нафту — п'ють чужоземні вампіри. Народ ледве животіє. В країні панує терор генерала Батіса. Коли ви станете на землю нашої багатостраждальної республіки, ви побачите там сумні контрасти: вілли багатіїв і глиняні індійські хижі, найсучасніші автостради в нафтових районах Бакарайбо і стежки індійців, де ще не ступала нога білої людини.

Професор Крутояр сидів навпроти сеньйори Ернестіни в кріслі й уважно слухав її. Здавалося, він домальовував в уяві ті трагічні картини, про які запально говорила ця загадкова жінка. Олесь, Іллюша і Бунч дивились на гостю зосередженим співчутливим поглядом.

— У нашій республіці верховодять люди без совісті й честі, — вела далі жінка, прикривши на мить очі рукою. — Генерали й диктатори експлуатують народ, поліцаї безкарно чинять розправу над місцевим населенням. Індійців убивають, спалюють, отруюють, заганяють на довічну каторгу в копальні.

Володарі сельви не хотіли б, щоб про їхні злочини дізнався світ. Нам стало відомо, що урядові інстанції готують на вас пастку. Будьте обережними. Не вирушайте далі Сьюдад-Боллівара. Не йдіть у царство «Чорного Себастьяна».

Помітивши на обличчях мандрівників вираз подиву, жінка замовкла. Рішуче підвелася з крісла й попрямувала до дверей. Спинилась біля самого порога.

— Чорний Себастьян — це поліцейський комісар верхнього Оріноко. Найжорстокіша і найпідступніша людина тих країв. — У голосі незнайомки забринів ледь прихований острах. — Наші друзі будуть оберігати вас, але у Себастьяна сильна й безжальна рука.

Вона знову опустила голову і вийшла, мов привид, темна й загадкова.

Ніхто не зважувався першим порушити мовчанку. Монотонно гули вентилятори. З коридора долинав приглушений голос портьє. Нарешті професор підвівся з крісла, підійшов до вікна й непорушним зосередженим поглядом втупився в сіре громаддя будівель. Легкі хмарки біліли на збляклому небі.

— Несподівана й мало приємна зустріч, — промовив Крутояр задумливим голосом, не відриваючи очей від плескатих дахів, що сіріли десь далеко внизу, немов розкидані в хаотичному безладді брили поруйнованого гірського плато.

Вона радить нам бути обережними, оскільки урядовим колам наш візит не до смаку.

Бунч сполошився. Швидко крокуючи по просторій кімнаті, він заговорив про те, що тепер вони й справді повинні добре все обміркувати. Зрештою, вони члени наукової експедиції, а не політичні представники. І, взагалі…

Його перебив Самсонов.

— Відступати тепер — значить показати свою цілковиту безпринципність. Ми їдемо на законних підставах, і ніхто не має права затримувати нас. Ми — наукова експедиція і будемо протестувати…

Товстенький Бунч підкотився до Іллюші. На його обличчі проступив страх. Він не міг собі уявити, як це вони зважаться на такий одчайдушний крок. Він був добропорядною, тихою людиною, кабінетним ученим, що все своє життя тільки й займався колекціонуванням рідкісних комах.

— Що ви говорите, колего? — аж верескнув він. — Ви хочете наразити нас на страшну небезпеку. Ви забуваєте, де ми знаходимось. У вас гаряча голова, але ж не забувайте, що з нами Олесь, що ми… ми…

— Я нічого не забуваю! — відрубав Самсонов.

— Ні, ви ладні кинутись у найбезглуздішу авантюру…

Далі терпіти таку недоречну суперечку професор Крутояр не міг. Він добре розумів чистосердечність Іллюші, навіть в душі приєднувався до його слів. Але професор, як ніхто інший, усвідомлював небезпеку, що чекала на загін. Отож знехтувати застереженням незнайомої креолки було б зовсім нерозумно.

— Справа ускладнюється, друзі, — втихомирив він одразу ж запал Бунча й Іллюші.

Самсонов здивовано глянув на Крутояра.

— І ви, Василю Івановичу?

— І ти, Брут! — посміхнувся Крутояр. — Ви хотіли сказати саме це, Ілля Григорович? Правда ж? Мовляв, професор Крутояр виявився слабкодухим і одразу ж пристав на пропозицію Бунча?

— Так, я дивуюся, Василю Івановичу. Ваша тверда воля…

Професор застережливо підняв руку.

— Дорогий мій Ілля Григорович, — промовив він низьким басовитим голосом, в якому проривались нотки батьківської теплоти. — Я не кажу, що ми змінимо наші плани. Більше того, я навіть певний, що ми їх не змінимо. Але ми повинні добре вивчити ситуацію. Останнім часом в країні, до якої ми вирушаємо, почалися політичні заворушення. Назріває революція. А тут ще й візит таємничої жінки, її застереження…

Іллюша знизав плечима. Щось хотів був сказати, але передумав і тільки досадливо махнув рукою.

— Ну, от і дійшли згоди, — підсумував усе сказане Крутояр. — Я зайду в наше посольство, а потім ще пораджусь із деякими впливовими людьми з бразільської академії наук. Вони повинні знати про становище в Бенісуарії…

За широкими вікнами мліло сонце. Щось було в ньому заспокійливе, вабляче, і, дивлячись на нього, не хотілося думати, що за якусь сотню миль чиниться сваволя, ллється людська кров і громовиці пострілів полохають тишу сельви.

Три дні професор Крутояр з'ясовував становище, ходив до академії, двічі зустрічався з радянським послом. Зрештою, все виявилося набагато простіше, ніж у день