Читати книгу - "Тінь корони, RIV"

       Після того, як Ігвард вийшов із покоїі Марієтти, вона почала збиратись на прогулянку. «Гвен. Подай будь-який одяг із капелюхом» — промовила вона, звертаючись до своєї служниці. «Тримайте, Міледі» — відповіла смуглява дівчина простягаючи одяг. Марієтта злегка поправила капелюшок і попрямувала вузькими вуличками міста. Навколо панувало міське життя — діти бігали, торговці вигукували про свої товари, а на площі грав музикант. Пройшовши трохи далі, вона помітила молодого хлопця, який стояв біля собору, пильно вдивляючись у його величні арки і вежі, а потім переносив побачене на полотно. Він був високий, із світлим волоссям, м’яким, як шовк, і спадаюче хвилями, і яскраво-синіми очима, що відбивали кольори неба. Марієтта підійшла ближче і, з усмішкою, запитала: «А ви могли б і мене намалювати?». Її голос був жартівливим, але у глибині душі вона насправді хотіла привернути його увагу. Молодий художник підняв голову і зустрівся з її поглядом. На мить він застиг, вражений красою перед собою: Марієтта, з її темним, мов ніч, волоссям і синіми очима, що випромінювали тепло та живість, здавалася йому немов героїнею з власних мрій. Її слова змусили його легенько засміятися. «Якщо ви готові трохи почекати, я із задоволенням намалюю не лише вас, а й собор разом. Ви були б гарним доповненням до цієї картини», — злегка посміхаючись сказав він. З першого погляду між ними виникла якась невидима нитка, яка з'єднала їхні серця. Марієтта відчула, як її серце б’ється швидше, і, вперше за тривалий час, в її душі з’явилася іскорка. Вона жартівливо відповіла: «Сподіваюсь, у вашій картині я виглядатиму так само гарно, як і цей собор». Юнак поглянув на собор, потім на дівчину. «Ваша краса перевершує будь-яку архітектуру», — відповів він, не в змозі приховати захоплення.

       Погляд хлопця зупинився на Марієтті, і, ніби зачарований, він запитав: «Можна запитати ваше ім’я?». Марієтта легенько засміялась, трохи нахиливши голову просовила: «Марієтта». У відповідь запитала  м'яким і теплим голосом: «А як звати вас?», і отримала відповідь: «Едріан Равенсо. Коли він назвав своє ім'я, Марієтта відчула, як усередині щось насторожилось — прізвище «Равенсо» було їй добре відоме. Гріффіон Равенсо, легендарний архітектор, чиї будівлі прикрашали найвизначніші місця королівства, був відомий своєю майстерністю та величними роботами. І тепер, стоячи перед нею, його син, молодий художник, здавалося, вмів передати красу так само витончено, як і його батько. Дівчина, здивовано глянувши на Едріана, запитала: «То ви син того самого Гріффіона Равенсо, архітектора, чиї роботи знає все королівство?». Хлопець кивнув із легкою посмішкою, гордо відповідаючи: «Так. Саме так. Він завжди хотів, щоб я теж відкрив своє покликання у мистецтві, хоч і не наполягав на архітектурі. А тепер скажіть, леді, яке ваше прізвище?». Марієтта на мить задумалась, але швидко відповіла, приховуючи свою справжню приналежність: «Міндакс. Я Марієтта Міндакс — донька купця». Хлопець схилив голову, не помітивши обману, і продовжив милуватись її очима, не підозрюючи про її справжнє походження.

       Пройшла не одна година, як Марієтта і Едріан, заглиблені в розмову, мандрували затишними вулицями Денегору. Вони забули про час, переходячи від однієї теми до іншої: Марієтта розповідала про різноманітні міські події, про дні та чарівність весняних свят. Едріан, своєю чергою, ділився історіями дитинства, мріями про мистецтво і захопленням красою архітектури, які, як він зізнався, успадкував від батька. Вони сміялися, милувалися майстерністю ремісників на ярмарку, дегустували свіжу випічку й запашні трав’яні чаї. І, коли їхні погляди зустрічалися, виникало відчуття, що світ навколо них стишується, залишаючи лише їх двох у цьому вирі тепла та легкості. Марієтта та Едріан почувалися так, ніби знали одне одного вже давно. Їхня випадкова зустріч перетворилася на день, який став для обох особливим. У розмові, яка ставала дедалі більш особистою, з’ясувалося, що у них обох були подібні, гіркі втрати. Марієтта зізналась, що втратила матір у ранньому дитинстві, тому лише з розповідей старшого брата пам’ятала її лагідний голос та добрі очі. У відповідь Едріан, трохи завагавшись, поділився, що його мати померла, коли він народився. Він не мав навіть крихітних спогадів про неї, а тільки розповіді, які зберігали ті, хто її любив. Їхні слова були тихими, наповненими розумінням і співчуттям, бо в цих втратах вони, як ніколи, відчули близькість одне до одного. Марієтта й Едріан знаходили в розмові не лише розраду, а й тонку, невимушену підтримку, яка зближувала їх ще більше. Темрява вже огорнула місто, коли молоді люди, занурені в розмову, продовжували свій вечірній променад. Хлопець розповів про свого строгого батька, який завжди працює над проектами, а на нього зовсім не має часу. «Я маю лише одного друга. Його звати Ніро. Він мені як брат, але для батька він звичайний слуга» — тихими від суму словами казав Едріан. Дівчина уважно його вислуховувала та деколи розуміючи кивала. «Прийшли. Тут я і живу» — різко голосно сказав Едріан, зупинившись біля великого будинку.

       Марієтта зупинилась поруч із ним, зацікавлено оглядаючи будинок. Він був величним, але холодним, із строгими архітектурними лініями, що здавалися відображенням характеру його господаря. «Він виглядає... велично, але трохи самотньо» — тихо промовила Марієтта, повернувшись до Едріана. Її слова зачепили хлопця. «Я теж так вважаю» — зізнався він, опустивши погляд. «Цей дім завжди здавався мені не місцем для життя, а більше музеєм досягнень мого батька. Тут немає справжнього тепла, немає життя... Але це єдине, що в мене є» — додав хлопець. Дівчина, розуміючи, кивнула, і між ними запанувала тиша, наповнена теплом і взаєморозумінням. Вона вже збиралася попрощатися, як він раптом додав: «Ти не хочеш зайти? Чи може тебе краще провести до твого дому?». Марієтта здивовано підняла брови, але її очі світилися цікавістю. «Провести?!» — із страхом у голосі відповіла вона, знаючи, що не може привести його до замку. «Вже пізно» — з тривогою сказав Едріан. «Тут близько, але проведи» — із страхом, але без сумнівів відповіла дівчина.