Читати книгу - "Щастя, Поліна"

- Я про все знаю, Софія, - шепочу я, а вона робить декілька кроків назад,наче боїться мене. - Чому ти не сказала, що моя мати все підлаштувала?- крикнув я, але побачивши в її очах страх, я заспокоююсь. - Пробач, я просто не можу зрозуміти, чому ти нічого не сказала, - спокійно кажу я, підійшовши ближче до Софії. Моя рука сама тягнеться до її обличчя, але вона не дає мені доторкнутися, зробивши крок назад, щоб між нами була дистанція.

- А ти б повірив мені, Кириле? Ти б повірив мені, що насправді то не я на фото? Ти покинув мене одразу, поїхав в іншу країну! - тремтячим голосом кричить Софія, а в її каріх очах сльози, від чого в мене стискається серце. Хочеться притягнути її маленьке тільце до себе і обійняти, дбайливо гладячи по голівці.  - Іди, Кириле! Вже нічого не змінити. У тебе своє життя, а в мене своє, - продовжує Софія, а по її пухких щічках скочуються сльозинки.

Я не витримую і скорочую між нами відстань,беру її маленьку ручку та притягаю до себе.  Дивлюсь у її заплакані очі, а потім рукою забираю сліди від сліз. Як же я сумував за цими каріми очима, які колись сяяли.  Погляд падає на відкриті губи, які Софія зараз кусає, тому що нервує, і я шалено хочу її зараз поцілувати. Моя рука лягає на її потилицю, а потім притягаю до себе, наші губи стикаються на секунду, але потім Софія відштовхує мене.

- Що ти робиш, придурку?!  - обурюється вона, спрямувавши на мене погляд сповнений злості. - Якщо ти забув, то я чекаю на дитину від іншого чоловіка, а в тебе є дівчина, яка теж вагітна!  - Раптом вимовляє вона, немов обливши мене холодною водою. - Іди, Кириле!  - Вказує рукою на двері, а я стою в ступорі, адже досі не можу прийняти факт, що моя Софія чекає дитину не від мене.

- Хто він? - Запитую я, а потім сідаю на крісло, закинувши ногу на ногу і уважно дивлюся на Софію, яка мовчить і не відповідає на моє запитання. - Не хочеш відповідати, добре. Ну, тоді який у тебе термін вагітності? - У моїй голові почався складатися пазл, що можливо це моя дитина.

- Тебе це не стосується, - тихо відповідає вона, опустивши погляд. - Будь ласка, йди, — каже Софія, схлипуючи, а потім я бачу, що вона морщиться. - Кириле! - скрикує вона, а я швидко підводжусь і підлітаю до неї.

- Що трапилося? - стурбовано питаю я, оглядаючи її.

- Щось із дитиною, - відповідає вона, а потім знову скрикує і хапається за живіт.  Довго не думаючи, я підхоплюю Софію на руки і виходжу з помешкання. - Кириле, мені боляче і страшно, - шепоче вона в мою шию.

- Все буде добре! Зараз я довезу тебе до лікарні, принцесо, ти тільки потерпи трохи, - відповів я, намагаючись трохи заспокоїти Софію. Вийшовши з під'їзду, я відчиняю задні двері машини і акуратно укладаю туди Софію, а сам сідаю за кермо і тисну на газ.