Читати книгу - "Утопія, Андрій Касьянюк"

Дивився на амбала. Той дивився у відповідь.
Обидва знаходилися у невеличкому передпокої, що було оздоблено у стилі мінімалізму, із зеленню. Велет же був у темно-синьому, костюмі – приталеному, з неістотно випираючими пласкими острівками на грудях та животі. З-за поясу стирчало руків'я пістолета. Чорне. Прям як берці на ногах.
І зараз охоронець неспішним рухом поправляв окуляри, з-за яких майже не було видно зіниць.
А потім він стримано усміхнувся:
– Вітаю! Пан Володимир попереджав про вас.
Видихнув; а тіло, що виявилося напруженим, розслабилося.
– Чудово! Тоді я до нього?
– Пан Володимир зараз на роботі. Він має приїхати в назначений час… – охоронець скосив оком на куток своїх окулярів, – тобто о 19:00. Ви прийшли дещо завчасно.
– Угу, зрозуміло… – видихнув. – Тоді я, певно, у дворі зачекаю.
– Що ви, пан Володимир наказав пропустити вас, якщо ви прийдете раніше за нього.
– Правда? – усміхнувся; а тіло розслабилося остаточно. – Це… приємно. Особливо враховуючи ваших вахтерів у ЖК, – пересмикнув плечима, та глянув у ті ледь помітні зіниці: – якби не перепустка, підписана самим Володимиром Анатолічем, то вони б не пропустили… мене.
Зітхнув. Але потім хмикнув, а усмішка.
Повернулася.
– Я розумію… і я маю ретельно обшукати вас.
…та потьмяніла.
– Мене вже… – повільно махнув рукою назад. А потім видихнув. – Так, я розумію, звичайно.
Охоронець теж кивнув.
Ступив впритул.
Тілом пройшлися спочатку руки, а потім уздовж нього провели приладом з екранчиком. Далі дослідили рюкзак зі всім його вмістом. Його було не багато, і сам рюкзак більше скидався на трохи розпухлий портфель школяра. Проте охоронець, завершивши обшук, так і дивився на нього. Перевів погляд на парубка. І мешканець диктатури свій опустив. Зітхнув. А потім стиснув зуби, і підняв очі.
Подивився прямо.
– Якісь проблеми?
– Ні… пане. Можете проходити. – Проте через хвильку додав: – Але не далі коридору. І ще, у квартирі за порядком слідкує розумний помічник, тож… якщо що, звертайтеся до нього.
– Зрозуміло, дякую. Гарного дня, – підхопив рюкзак, натягнув, і пройшов усередину.
Двері позаду зачинилися, а попереду виявило себе просторе приміщення круглої форми. Втім, не розглядався – в похмуре око одразу ж впав диванчик, до нього і ступив.
Тільки от, ступивши всього-на-всього один крок, зупинився. Втомлено видихнув, та подивився на сандалі.
Здивувався:
– Овва. Втім, ну так, вулиці ж тут досить чисті, чисті… Та все ж таки… – затягнувся, і через кілька секунд хмикнув: – Я що, неандерталець? Право слово…
Тож обережно, балансуючи спиною рюкзак, нахилився, та потягнувся до застібок.
– Ви не схожі на неандертальця.
– Трясця! – різко розігнувся; інерція потягнула назад, і ледь не завалився на зачинені двері.
Серце тим часом загупало, а погляд, пометавшись, впився у винуватця переляку.
У дверному отворі вглиб квартири висів іграшково-милий робот, що ледь помітно мерехтів.
– Я вас налякав.
Голограма приклала руки до механічного рота.
– Так, ааах! – коротко рикнув, та випрямився. – Ви маєте рацію, блін.
– Я не користуюся настільки неандертальськими технологіями, – кліпнув.
– Га? – теж кліпнув. А потім… – Боже…
Прикрив очі та легенько хмикнув; і ще раз хмикнув, а третій хмик вже переріс у короткий сміх:
– Ха, ха… ха-ха-ха!
Долоні човником лягли на ніс та рот, приглушуючи сміх, а сам дещо нахилився.
– Радий, що підняв вам настрій.
– Ага, хаха, а перед цим ледь не вронив мене, ха-ха!
– Так, ледь не вронив. Ви… маєте рацію, пане.
– Та досить! – виставив руки, та з докором подивився йому в очі; утім, ще кілька разів реготнув. – Ха-ха. Дякую, дякую за настрій, але досить.
– Як скажете.
Похитав головою.
З усмішкою на обличчі.
– Ех… Насправді дякую, насправді підняли настрій. Хех, – голова все хиталася, поки в око не впала підлога. – Ем, так, а роззуватися треба?
– Нащо? Звичайно же не треба.
– Ну, – прикусив губу, – гаразд. Певно, у вас це нормально, – кивнув. – Я присяду на диван?
– Звичайно же!
– Файно!
Дійшов до меблі. Скинув рюкзак, та сів на шкіряну оббивку. Тіло притонуло, а обличчям розповзлася усмішка.
– Йой… як файно у вас тут, – глянув на співрозмовника, що повільно парив назустріч.
– Ага. Якби ще ніхто не лякав, узагалі б добре було, правда?
– Хех, так… А взагалі, еее, розумієш, я просто не звикнув до розумних помічників, от і стало несподіваністю.
– Там, звідки ви, немає розумних помічників? – той здивовано зупинився неподалік.
– Та є… – протягнув, відвівши погляд убік, – але вони скоріш у під’їздах, лікарнях, школах… і подають голос тільки коли вважають, що ти щось порушив, а не заради жарту.
– Овва. Певно, це злі ШІ. Як у старих фільмах.
– Ага. Тільки, це не фільми, – повільно кивнув.
Тим часом око впало на одну зі світлин, що висіли на стіні. Обмежений аскетичною металевою рамкою, звідти дивився літній чоловік у діловому костюмі, та з металом серйозності в очах.
Зітхнув; і повернув погляд до співрозмовника.
– А ти… ви… – зам’явся; та зрештою, за кілька секунд видихнув.
Похитав головою. Опустив її.
– Ви хотіли щось сказати?
– Я… – почав казати та підіймати голову, але погляд знов натрапив на світлину. Все з тим же поглядом.
– Нічого.
Хитнув головою, морщачись. А в серці зародилася туга… тож зчепив зуби, і нарешті підняв-таки погляд до співрозмовника:
– Слухай, так, а ти чому такий балакучий? Тебе робили на іншому заводі, добрих та веселих ШІ?
– Хех, – голограма узялася іграшковими руками за живіт, та зробило оберт через голову; витерло око, усміхаючись. – Цікаве припущення, цікаве. Але ні. Точніше, насправді – так, за дефолтних налаштувань ми спокійніші, і комунікуємо тільки коли людям щось треба. Але мене пан Володимир налаштував саме так.
– Серйозно? – ковзнув поглядом по стіні.
На ній висіли інші світлини, в інших, різноманітно-аскетичних рамках. А людина була зображена все одна й так ж сама; і одна ж сама стояла у кадрі, з одним і тим же поглядом.
– Дивно. Невже… – протягнув, але раптом вхідні двері тихо брязнули замком, та прочинилися.
У коридор потрапила людина у діловому костюмі.
В руках у неї був невеличкий згорток.
А на обличчі серйозність.
– Володимире Анатолійовичу! – стрімко підвівся, розправляючи плечі та надаючи погляду теж, серйозності.
Серце укотре захвилювалося, а руки зчепилися долонями, й міцно переплелися пальцями.
Серйозна ж людина подивилася у відповідь. Пильно оглянула. І.
Усміхнулася.