Читати книгу - "Як Мар'яна війну переживала , Алина Фенчак"

Цей ранок був схожий на всі інші — сірий, мовчазний, напружений. Але щось у повітрі змушувало серце Мар’яни битися швидше. Вона йшла знайомою вулицею — колись тут була школа, де діти грались на перерві, магазини з вивісками, де бабусі купували хліб. Тепер — закриті вікна, скло в уламках, двері на мотузках, щоб не гупали на вітрі.

В руках вона несла дві пляшки. Порожні. І вже звикла до цієї "мандрівки" до колодязя — бо щоразу здавалося, ніби це остання спокійна мить, перш ніж щось знову станеться.

І сталося.

Свист.

Цей звук не сплутаєш ні з чим — тонкий, наростаючий, мов шепіт смерті. Спочатку десь далеко, потім ближче, ближче... і серце — в горло.

Мар’яна кинулася вбік, притискаючись до цегляної стіни покинутого магазину. Дихала швидко. Закрила голову руками, як вчили.

"Тільки б не сюди. Тільки б не сюди..."

Глухий бум потряс землю. Струс пройшов по ногах, як хвиля. Десь поряд здійнявся дим, загорілась тривога в очах мешканців, які визирали з підвалів. Хтось закричав. Хтось упав. Хтось — мовчки повернувся й пішов далі.

Мар’яна сиділа ще хвилину, намагаючись повернути дихання. Пальці тремтіли, але пляшки залишились у руках. Вона встала.

Її серце гупало в грудях, та погляд був чистим. Очі — вже не дівчини, а людини, яка пережила вибух і встала. Вона зробила крок. І ще один. Не зупинялась.

Це мій дім. Моє місто. Я не дам страху вкрасти у мене кожен ранок.

Коли дійшла до колодязя, старенька бабуся в хустині вже наливала собі воду. Побачивши Мар’яну, посміхнулась:

— Знову прилетіло? — спитала з болем.

— Так... метрів за двісті.

— Тримайся, дитино. Всі ми тут — наче скло. Але ще не тріснули.

Мар’яна налила воду. Важкі пляшки — як символ кожного дня. Важко, боляче, страшно. Але вона несла їх додому. І в голові тихо жевріла думка:

Я вірю в добро