Читати книгу - "Тіні минулого і пелюстки орхідей, Нюта Різніченко"

Віктор поїхав з пентхаусу Елізабет, лишивши її у вишуканому, але холодному ранковому світлі, що повільно проникало у високі вікна її спальні. Світанок, що мав би нести ясність і спокій, для нього був лише продовженням того сум'яття, що оселилося в його душі. Його розум був затуманений не лише швидкоплинним, майже невагомим відчуттям провини перед Іриною – його дружиною, яка залишалася невідомою про його зради і яка була лише частиною його бездоганно вибудуваного фасаду. Набагато сильніше його опановувало те небезпечне, п'янке відчуття, що дарувала йому Елізабет. Запах чорних орхідей, який, здавалося, в'ївся в його шкіру, змішувався з ароматом її тіла, і ця суміш стала для нього сильнішою за будь-який наркотик, що обіцяв забуття.
Кожна її посмішка, кожен її дотик, кожен подих минулої ночі були не просто актами пристрасті, а ретельно спланованими кроками в її витонченій грі. Він розумів, що це пастка, майстерно сплетена мережа, з якої вже не було виходу. Кожне її слово, прошепотіле на вухо в момент кульмінації, тепер відлунювало в його свідомості, як зловісне передвістя. Він був полонений її спокусою, яка стала для нього не просто бажанням, а непереборною, болючою залежністю. Чим більше він намагався чинити опір, тим глибше занурювався в її вир. Він відчував, що його звичний світ, де панували контроль і раціональність, розсипається на очах, а його місце займає хаос, спричинений однією жінкою.
Наступні тижні були для Віктора справжнім випробуванням. Елізабет не просто з'являлася в його житті — вона інтегрувалася в нього, як отрута, що повільно, але впевнено поширюється кровотоком, розкладаючи його імперію зсередини.
...Її поява на засіданні ради директорів "Громов Корпорейшн" стала першим публічним ляпасом, який він ледве витримав. Вона представила себе як представник інвестиційного фонду "Орхідея Капітал", що планує масштабні вливання в галузь, яка безпосередньо конкурувала з його основним бізнесом. Віктор ледве тримав обличчя, відчуваючи пильні погляди своїх партнерів, зокрема, Сергія Ковальчука, його багаторічного фінансового директора.
Елізабет стала за трибуну, її постава була бездоганною, а впевненість просто випромінювалася. На величезному екрані за її спиною з'явилася перша діаграма – складна, але візуально зрозуміла, що показувала потенційний ріст нового ринку.
— Панове, — почала вона, і її голос, спочатку тихий, наповнив залу, привертаючи увагу кожного. — Я представляю фонд "Орхідея Капітал". Наша місія — не просто інвестувати, а виявляти майбутні тенденції, що змінять обличчя світової економіки. І ми бачимо, що наступна хвиля зростання належить сектору зелених технологій та відновлюваних джерел енергії.
Вона зробила паузу, дозволяючи своїм словам осісти в свідомості присутніх. Віктор відчував, як його холодна логіка намагається знайти прогалину в її аргументації, але поки що не знаходив.
— Традиційні енергоносії, — продовжила Елізабет, вказуючи на іншу діаграму, що демонструвала спадний тренд, — демонструють стагнацію і навіть потенційний спад у довгостроковій перспективі. Державна підтримка "зелених" ініціатив, зростаюча екологічна свідомість споживачів та інновації у сфері накопичення енергії — усе це створює безпрецедентну можливість для тих, хто готовий поглянути за обрій.
Вона перейшла до наступного слайда, де були представлені детальні графіки зростання споживання та виробництва енергії з альтернативних джерел у різних країнах.
— Наш аналіз показує, що ринок акумуляторних систем нового покоління, який досі вважався нішевим, ось-ось вибухне. За п'ять років його обсяг збільшиться щонайменше втричі, а можливо, і вп'ятеро, якщо інновації підуть за прогнозованим сценарієм. Ми говоримо про мільярди доларів, які перетечуть від старої економіки до нової. — Вона поглянула прямо на Віктора, і в її очах промайнув іронічний блиск. — Ті компанії, що вчасно не адаптуються, ризикують залишитися на узбіччі історії.
Вона впевнено відповіла на кілька запитань, демонструючи глибоке розуміння фінансових механізмів та глобальних трендів. Її відповіді були чіткими, обґрунтованими і сповненими такого спокою, що Віктор не міг не відчути холодний піт, що виступив на його спині. Це була не просто промова – це була демонстрація сили. Сили розуму, стратегії та, що найгірше, його власної, колишньої учениці. Сергій Ковальчук, його фінансовий директор, щось ретельно занотував у своєму блокноті, його обличчя залишалося незворушним, але Віктор знав, що Ковальчук бачив більше, ніж показував. Він бачив загрозу.
Після засідання Елізабет підійшла до нього, її посмішка була такою ж холодною, як і її очі.
— Приємно було знову зустрітися, Вікторе. Сподіваюся, моя присутність не сильно відволікла вас від ваших важливих справ? — Її голос був ніжним, але слова були як шпильки.
— Твоя присутність завжди відчутна, Елізабет, — відповів він, намагаючись зберегти спокій. — Цікаво, які ще сюрпризи ти для мене готуєш?
— О, Вікторе, ви ж знаєте, я люблю інтригу, — вона легенько торкнулася його рукава, і цей невинний дотик знову викликав у ньому хвилю спокуси. — Головне – це ефект. І я впевнена, що ефект буде незабутнім.

Кожного разу, коли Віктор зустрічав Елізабет на світських заходах, вона вела себе так, ніби між ними нічого не було, окрім легкого, дозволеного суспільством флірту. Вона була майстром маскування, і це робило її ще більш небезпечною. Ці тижні були сповнені таких подій: розкішні вечері у посольствах, де подавали вишукані страви та елітні вина; благодійні аукціони, де найбагатші люди міста змагалися за ексклюзивні лоти; закриті вернісажі у приватних галереях, де мистецтво було лише тлом для укладання угод та зав'язування нових зв'язків.
На прийомі у французького посла, серед мерехтіння кришталевих келихів і запаху дорогих парфумів, Віктор побачив її у білому, немов хмаринка, вбранні. Вона тримала келих шампанського, її постава була такою граційною, що він не міг відвести погляду. Ірина Громова, його дружина, стояла поруч, випромінюючи свою звичну, холодну елегантність.
— Елізабет, дорога, — сказала Ірина, її посмішка була бездоганною, але без будь-якої теплоти. — Чула, ти відкрила нову галерею? Цікаво, чим нас здивуєш цього разу?
— О, Ірино, я завжди намагаюся перевершити очікування, — відповіла Елізабет, її смарагдові очі на мить зустрілися з очима Віктора, і в цьому погляді він прочитав подвійний зміст. — Іноді, найцікавіші речі приховані там, де їх найменше шукають.
Ірина, жінка з холодною, вишуканою красою та бездоганним смаком, яка цінувала статус понад усе, здавалася задоволеною тим, що Віктор тепер оточений такими "цікавими" та впливовими людьми. Вона не помічала тієї напруги, що розряджалася між її чоловіком та Елізабет, або ж майстерно робила вигляд, що не помічає, адже її світ обертався навколо благодійності та підтримання бездоганної репутації її чоловіка. Вона була зайнята підготовкою до чергового балу, який мав зміцнити їхнє становище в суспільстві, не підозрюючи, що фундамент цього становища вже починає кришитися.
Одного разу, на закритому показі дорогоцінних прикрас, де світло діамантів освітлювало кожен куточок зали, Елізабет, ніби випадково, опинилася поруч із Віктором біля вітрини з старовинним кольє.
— Тобі подобається? — прошепотіла вона, її голос був настільки тихим, що Віктор ледь його розчув крізь фоновий шум. Її плече ледь торкнулося його, і електричний розряд пробіг по його тілу.
— Це витвір мистецтва, — відповів він, його погляд ковзнув з кольє на її шию, уявляючи, як би воно виглядало на ній.
— Як і деякі інші речі, що належать мені, — промовила вона, і в її голосі не було жодного натяку на жарт. Її пальці, що ледь торкнулися його руки, повільно ковзнули вниз, і в цей момент він відчув на своїй долоні щось тверде і холодне. Це був невеликий USB-накопичувач. Віктор стиснув його в руці, намагаючись не видати себе. Це був її спосіб спілкування, її таємні послання, наповнені даними, які могли стати смертельними.

...Іншого вечора, на благодійному аукціоні, де збирали кошти для художньої школи, Елізабет з'явилася у сукні кольору смарагду, яка ідеально підкреслювала її очі. Вона впевнено крокувала залою, вітаючись зі знайомими, її посмішка була чарівною і неприступною водночас. Віктор спостерігав за нею з іншого кінця залу, відчуваючи знайому суміш захоплення та тривоги. Його дружина, Ірина, вела світську бесіду з дружиною одного з його партнерів, повністю поглинена розмовою про майбутній бал.
Під час жвавого торгу за рідкісну картину одного з імпресіоністів, Елізабет кинула на Віктора ледь помітний погляд. У цьому погляді не було нічого зухвалого, лише тихий, майже благальний заклик. Віктор, не вагаючись, зрозумів. Він вибачився перед співрозмовником і, нібито прямуючи до бару, попрямував у протилежний бік від основного натовпу.
Він знайшов її у невеликій ніші біля кулуарів, де стояли важкі оксамитові штори, що відокремлювали основний зал від службових приміщень. Світло тут було приглушеним, і до них долинав лише приглушений гомін аукціону. Елізабет вже чекала на нього, її спина була притулена до холодної стіни, а в очах палав той самий небезпечний вогонь, який він пам'ятав з їхньої ночі в пентхаусі.
— Дякую, що прийшов, — прошепотіла вона, її голос зрадницьки тремтів.
— Ти знала, що я прийду, — відповів Віктор, його погляд ковзнув по її обличчю, по тонкій лінії шиї, що зникала у вирі смарагдової тканини.
Він не став зволікати. Відстань між ними була надто малою, а бажання – надто сильним, щоб стримуватися. Він зробив крок і опинився впритул до неї. Її руки миттєво обвилися навколо його шиї, а його пальці заплуталися в її гладкому волоссі. Їхні губи зустрілися в жадібному, майже відчайдушному поцілунку, в якому змішалися пристрасть і небезпека бути викритими.
В цьому стиснутому просторі, за завісою формальності та світського лицемірства, їхні тіла говорили власною мовою. Його руки міцно стискали її талію, притягуючи її так близько, що вона відчувала кожен удар його серця. Її стегна щільно притискалися до його, викликаючи внизу живота знайоме, болісне бажання. Повітря між ними стало густим і наелектризованим, сповненим їхнім прискореним диханням та ледь чутними стогонами.
— Ти зводиш мене з розуму, Елізабет, — прохрипів Віктор, відірвавшись від її губ лише на мить.
— Це взаємно, Вікторе, — прошепотіла вона у відповідь, її очі палали пристрастю. — І ти знаєш, що це лише початок.
Вона знову потягнулася до нього, її поцілунок став ще глибшим і вимогливішим. Він відчув, як її пальці розстібають ґудзики на його сорочці, і його власні руки нетерпляче ковзають по її спині, шукаючи застібку сукні. Їхні рухи були швидкими, майже нервовими, підігнаними страхом бути поміченими, що лише додавало гостроти їхній забороненій близькості. Цей короткий, украдений момент серед розкоші та формальності був ілюстрацією їхньої небезпечної гри, де спокуса та пристрасть перепліталися з ризиком викриття, роблячи їхню зустріч ще більш п'янкою та незабутньою.
Зрештою, вони мусили відірватися одне від одного, їхні обличчя були червоними, а дихання – переривчастим.
Вони вийшли з ніші окремо, з різницею в кілька секунд, нібито випадково. Віктор попрямував до виходу, а Елізабет — до групи знайомих, з якими вона одразу ж заговорила про ціни на антикваріат. Жоден мускул на її обличчі не видав того, що щойно сталося. Він, не озираючись, попрямував до Ірини, яка вже чекала його з легким невдоволенням. Віктор відчув, як знову одягає маску успішного бізнесмена та вірного чоловіка. Він був у пастці, яку сам собі створив, але не менш сильно — у пастці, яку для нього розставила Елізабет, використовуючи його найглибші бажання як зброю.