Читати книгу - "Кров зірваних зірок, Ксана Біла"

Лея не знала, звідки в неї сили, але вона підняла юнака на плечі, мов не важив він нічого. Його тіло здавалося гарячим, як вогонь, що не обпікає, а пульсує під шкірою. Навіть крізь одяг вона відчувала: він не звичайний.

Вона віднесла його до старої комори, закинутої з часів, коли в селі ще тримали бджоли. Тепер тут був лише пил, павутиння та запах спокою — ідеальне місце, щоб сховати пораненого незнайомця.

Лея розклала його на підлозі, зняла порваний плащ і вперше добре придивилася.

Він був молодим — можливо, трохи старшим за неї. Його обличчя мало врізані у шкіру знаки: не татуювання, а ніби шрами, що світилося м’яким срібним світлом. Його рука... не зовсім людська. Пальці — витончені, але укріплені металом. Легким, майже прозорим.

— Що ти таке? — прошепотіла вона.

Він захрипів і трохи ворухнувся.

— Води... будь ласка...

Вона принесла воду. Він пив повільно, мов уперше відчував смак. Потім заплющив очі. Його груди ледь підіймалися. І раптом:

— Тебе звуть Лея.

Вона стиснула миску в руках.

— Звідки ти знаєш?

— Я... чув. Голоси. Як і ти.

Він дивився просто в її душу. Лея відчула, як холод пробігає по хребту.

— Хто ти?

Він мовчав довгу мить. Потім прошепотів:

— Каель. Мене звали так… колись.

— Ти втікаєш?

Він кивнув.

— Від алхіміків. Від себе. Від смерті. Не знаю, що страшніше.

Тиша зависла між ними. Лише вітер шурхотів старими дощатими стінами.

— Ти маєш залишити мене, — сказав він зненацька. — Вони вже поруч.

— Я не залишаю поранених.

— Ти не розумієш, — його голос затремтів. — Вони полюють на тебе.

Вона стиснула губи.

— А ти? Чого хочеш ти?

Каель зустрів її погляд. У його очах — глибока туга, біль, але й щось нове, небезпечне. Надія?

— Я... сам ще не знаю.

І тоді Лея вперше торкнулася його руки. В ту мить все навколо завмерло.

Зорі за вікном спалахнули яскравіше.

Дотик двох долей. Магія пробуджується...