Читати книгу - "Усі в цьому поїзді — підозрювані, Бенджамін Стівенсон"

Якщо можна повторитися: це не я вирішую, які правила порушувати, адже лише фіксую те, що сталося. Можна тільки здогадуватися, як мені вдалося натрапити на чергову заплутану історію. Ті самі люди, що звинувачували мене в наживі на серійному вбивці, який по черзі вирізав моїх родичів у попередній книзі (природний маркетинг, бачите?), найімовірніше, звинуватять мене в цьому самому й тут. Я б дуже хотів, щоб цього не сталося: ані зараз, ані тоді.

Крім того, всі ненавидять сиквели: їх так часто звинувачують у блідій імітації того, що було раніше. Оскільки попередні вбивства сталися в засніжених горах, а ці — в пустелі, то ось мій жарт над хейтерами: блідою імітацією це точно не буде, бо я принаймні засмагнув.

Час підкріпити мою добросовісність як надійного оповідача. У підсумку злочини, скоєні в цій книзі, включають: убивство, замах на вбивство, зґвалтування, крадіжку, незаконне проникнення, фальсифікацію доказів, змову, шантаж, куріння в громадському транспорті, удар головою (здається, технічний термін — «таран»), крадіжку зі зломом (так, це відрізняється від просто крадіжки) і неправильне використання прислівників.

Ось іще кілька правдивих фактів. Семеро письменників сідають у поїзд. На кінцевій станції п’ятеро зійдуть із нього живими. Ще один буде в наручниках.

Кількість людей: дев’ять. Трохи менше, ніж минулого разу.

А я? Цього разу я нікого не вбиваю.

Тож розпочнімо. Знову.

Розділ 2

Стати свідком публічного вбивства колеги (смію сказати, страти) було менш лячним, ніж зустріти мою літературну агентку, яка помітила мене на переповненій залізничній платформі, пробилася ліктями крізь натовп і запитала:

— Як просувається нова книжка?

Симона Моррісон була останньою людиною, яку я очікував побачити на вокзалі Берріми в Дарвіні, оскільки її агенція розташовувалася за чотири тисячі кілометрів звідси. На ній було пальто — недолуге поєднання тренча й об’ємного пуховика, — наче вона досі перебувала в Мельбурні. І все таки вона була одягнена доречніше, ніж я. На мені були шорти карго й сорочка на ґудзиках із короткими рукавами, яку мені продали в рибальському магазині як таку, що «пропускає повітря». Я завжди вважав це мінімальною вимогою до одягу, але все одно придбав її. Проблема полягала в тому, що, хоча нашу подорож належним чином рекламували як таку, яка «починається з першими промінчиками сонця», я помилився, припустивши, що палюча спека, притаманна Північній Території з її тропічним кліматом, стоятиме тут повсякчас, зокрема й на світанку.

Це було не так.

І хоча сонце вже зійшло, ми були на західному боці поїзда, який, наче сталева змія, що причаїлася, затуляв увесь горизонт, а приспущені штори не пропускали сонячні промені й тепло. Сонце ще мало докласти певних зусиль, щоб прогріти повітря. Єдиною зігрітою частиною мого тіла була права рука, з якої здерлася шкіра під час торічних убивств і яка лише частково відновилася завдяки щедрій «пожертві» від моєї лівої сідниці. Я надів м’яку рукавичку, щоб захистити чутливу шкіру. Загалом я був одягнений радше для «Парку Юрського періоду», ніж для подорожі потягом, і водночас бажав, щоб сонце поспішило, і дуже заздрив Симоні, у якої на шиї був пов’язаний зручний блакитний вовняний шарф.

Я кажу, що офіс Симони розташований у Мельбурні, хоча ніколи його не бачив: як я міг судити, більшу частину справ вона провадить за столиком в італійському ресторані в місті. Одного разу вона допомогла тамтешньому шеф-кухарю опублікувати кулінарну книгу, яка виявилася достатньо успішною, щоб забезпечити йому запрошення на телешоу. Симону винагородили столиком, що повсякчас заброньовано для неї, і алкогольною залежністю на додачу. Щоразу, коли я вмощувався на червоне вінілове сидіння навпроти, Симона підносила палець, дописуючи електронного листа на своєму ноутбуку (клацала наманікюреними нігтями так люто, що я починав жаліти людину, якій був адресований лист), робила ковток темної, як смола, кави зі спеціями (на кераміці виднілася яскраво-рожева пляма від губної помади, хоча Симона зазвичай носить червону — сигнал тривоги про стандарти миття посуду в цьому закладі), а потім казала, геть ігноруючи той факт, що часто сама мене кликала:

— Будь ласка, повідом мені гарні новини.

Вона прихильниця підплічників, відбілювання зубів, тяжких зітхань і сережок-кілець, хоча, можливо, і не в такій послідовності.

Втім, я не можу не згадати про її професіоналізм. Ми вперше зустрілися після того, як я підписав контракт із видавцем на «Усі в моїй родині — вбивці». Вона запросила мене на обід і попросила принести його. Тоді я сидів мовчки, поки вона гортала угоду, підкреслювала якісь пункти й бурмотіла різні варіації слова «неймовірно», перш ніж згадала, що я поруч. Вона перегорнула на останню сторінку і спитала:

— Це ваш підпис? Ніхто його, скажімо, не підробляв абощо? Ви прочитали й погодилися, — вона потрясла сторінками, звівши брови, — на це?

Я кивнув.

— Здивована, що ви вмієте писати книжки, бо читати ви точно не вмієте. Мені п’ятнадцять відсотків комісії.

Я не міг зрозуміти, пропозиція це була чи образа. Вона зосередилася на своєму ноутбуку, тож я вирішив, що розмову завершено, і підвівся з думкою, що ми більше ніколи не зустрінемося. Через тиждень у мою папку вхідних повідомлень надійшов документ зі списком пропозицій: німецький видавець зацікавлений у співпраці, а дехто навіть хоче зробити телешоу. Була також пропозиція написати ще один детектив. Цього разу художній.

Симона не питала, а я не висловлював жодного бажання писати роман і навіть не мав уявлення, про що він може бути. І заковика полягала в тому, що мені довелося б написати його швидко. Але, визнаю, зазначений аванс мене засліпив — він був набагато більшим, ніж той, який я отримував раніше, — тому я погодився. До того ж, як я міркував тоді, це може стати чудовою зміною після описів того, як реальні люди вбивають одне одного.

Очевидно, не так склалося, як гадалося.

Я знав, що Симона сприймала свою роботу серйозно, можливо, навіть надто серйозно. Але завжди вважав: якщо видавці бояться її хоч наполовину так само, як я, мені варто бути вдячним, що ця жінка на моєму боці. І, звісно, кілька місяців я ігнорував її дзвінки й повідомлення, у яких вона просила новин про роман. Але їхати по мене в Дарвін — це вже занадто. У будь-якому разі запитати письменника, як просувається книга, — це все одно, що помітити помаду на його комірі. Насправді немає сенсу запитувати: ніхто ніколи не відповідає