Читати книгу - "Таємне Товариство Ботанів, або Екстрим на горі Підстава, Леся Воронін"

«Музиканте, чекаємо на тебе на вершечку гори Підстава опівночі, у п'ятницю 13 червня. Кодове слово, яке маєш назвати після прибуття, — «Чудодій». Щойно прочитаєш цього листа, видали його. Вируби і залиш удома всі ґаджети – за тобою можуть стежити. І залиш записку, що будеш відсутній кілька днів.

До зустрічі.

Ж.З.»

До листа додавалась мапа з точними координатами місця майбутньої зустрічі.

У ту хвилину в мене не виникло жодних підозр.

* * *

Розділ 4. Як я став мандрівним музикантом і познайомився з Байбаком

У той момент, коли я відкрив і прочитав це повідомлення, мені й на думку не спало, які неймовірні випробування підстерігають мене попереду! Серце закалатало як шалене, – це була звістка від моїх друзяк Жука і Зайця, на яку я чекав вже більш як місяць. Зрозуміло, я тут-таки почав збиратися в дорогу, адже до призначеного часу залишалося якихось дванадцять годин.

І все було б просто, якби бабусин часоліт, замаскований під жовтий старий запорожець, стояв на своєму звичному місці – під дуплавою грушею в кутку нашого захаращеного подвір’я. Він за мить переніс би мене в потрібне місце. Але, за законом підлості, саме цього тижня бабуся вирушила у свою чергову секретну мандрівку, тож мені можна було розраховувати лише на автостоп.

Я швидко покидав у наплічник запасне взуття, светра й дощовик. Повісив на плече футляр зі своєю старою скрипочкою – на всяк випадок, для маскування. І, звичайно, захопив екстрим-набір, що складався з кількох хитрих приладів, які не раз визволяли мене з безвихідних ситуацій. Тож я надряпав на клаптику паперу кілька слів, щоб заспокоїти бабусю, коли вона повернеться і не застане мене вдома, і тихо вислизнув з квартири (не хотів зайвий раз привертати увагу наших допитливих сусідів).

Упевнено прямуючи в бік швидкісної траси, по якій день і ніч мчали автобуси, легковики й вантажівки, я розраховував, що хтось таки підкине мене якнайближче до місця призначення. Усе складалося ідеально – голосував я лише хвилин десять, коли біля мене загальмувала величезна фура з кумедним написом на кузові «Заморожені витребеньки». З височезної кабіни легко вистрибнув молодий смаглявий водій з довгим чорним чубом-оселедцем, замотаним навколо лівого вуха.

– Далеко зібрався? – запитав він весело й почав виробляти якісь дивні рухи руками й ногами, ніби боровся з невидимим супротивником. Певно, засидівся у своїй фурі під час довгого переїзду.

– Та ні, мені ось сюди, – я простяг карту, де червоною крапкою була позначена гора Підстава.

– Нічого собі назва! – зареготав він і на мить перестав вихилятися в різні боки й підстрибувати – А села Дракулівки там поблизу немає? Може, ти привидів зібрався ловити?

– Ні, – відповів я, підлаштовуючись під жартівливий тон водія. – Дракулівки там нема, є тільки озеро Вовкулака. А їду я... — на хвилину я замовк, бо ніяк не міг вигадати щось правдоподібне, але тут згадав про скрипочку, що теліпалась у мене на плечі, і додав: — ...на фестиваль магічної музики «Мольфар»!

Водій здивовано кліпнув, а тоді запропонував:

– А ти вшквар мені якусь класну пісню, я тебе тоді на шару підвезу. Тобто безкоштовно. Бо в наших гірських краях я кожного собаку знаю і до мене всі новини на трасі стікаються. А от про фестиваль «Мольфар» не чув зроду! – І хлопець хитро глянув на мене, певно, сподіваючись, що ось зараз впіймає мене на брехні.

Однак часи, коли я ніяковів і червонів, як помідор, давно минули. Умить скинувши на землю наплічника, я звичним рухом добув з футляра скрипочку і смичка й у скаженому темпі заграв свою улюблену пісеньку про байбачка, який разом зі своїм господарем мандрує світом. Граючи, я ще й пританцьовував, відбиваючи на асфальті ритм, і наспівував, весело підморгуючи недовірливому дальнобійнику:

По світу я попобродив,

І байбачок зі мною.

Побачив я чимало див,

І байбачок зі мною.

І мій завжди, і мій завжди,

Мій байбачок зі мною!

І мій завжди, і мій завжди,

Мій байбачок зі мною!!!

Моя кумедна пісенька так вразила хлопця з оселедцем, що він скомандував:

– Ану хутко застрибуй в кабіну! Це ж треба — я цю пісеньку про байбачка не чув років двадцять! Ми ж її ще в дитячому садку співали. Колись зі старшим братом вирішили заробити грошенят, щоб купити скейтборда. Тож крадькома втекли з дому, сіли в електричку, що їхала до сусіднього містечка, і ходили по вагонах я співав, а брат грав на сопілці. До речі, виходило в нас зовсім непогано. – І водій раптом стріпнув головою так, що його довгий чуб-оселедець вислизнув з-за вуха, мов довга чорна нагайка, і почав співати тоненьким дитячим голоском:

Співаю різні я пісні,

І байбачок зі мною.

Є і веселі, і сумні,

І байбачок зі мною.

За це в дарунок гривень п’ять,

І байбачок зі мною.

Усім музикам варто дать,

Бо з байбачком — нас троє...

Це було так несподівано й смішно, що я зареготав, а чубатий водій підморгнув і з гордістю сказав:

– Між іншим, ми з тим виступом в електричці мали шалений успіх. За одну поїздку заробили на півскейта! Звісно, живого байбачка в нас не було, але ми придумали – брали з собою заводного зайця, що бив у барабан. А коли нас питали, де ж той сердешний байбачок, про якого ми співаємо, то відповідали, що нашого напарника запросили на телебачення в програму «Ми шукаємо таланти». Тому замість нього на виступи в електричках довелося тимчасово брати іграшкового зайця.

– А скейт врешті купили?

– Та де там, — сумно похитав головою водій, – в останньому вагоні напоролися ми на молоденьку вчительку музики, у якої займався мій братик. Вона нас і здала з рук на руки батькам. І навіть не розповіла їм про те, що ми в тій електричці робили. А ми їй урочисто пообіцяли більше ніколи в житті не циганити в людей гроші, прикриваючись мистецтвом. І щоб ти знав, про байбака ми не зовсім брехали. Бо звуть мене... – Андрій Байбак, але всі друзі та знайомі називають Баком.

– А я – Клим Джура, — чомусь я відчув до цього хлопця таку