Читати книгу - "Артур і помста жахливого У"

— Чудово, просто надзвичайно, — задоволено усміхається вождь такому початку дійства. — А тепер — Велику книгу мені! Сьогодні у нас сто тридцять сьомий день за селенельним календарем, квітка дня — маргаритка, і ми зараз їх вшануємо.

Не чекаючи нового знаку, кожен із воїнів, а з ними й Артур, простягають руки і вкидають заховані в них квіти маргариток у глиняний горнець, що стоїть на вогні. Вода в ньому закипає — і маргаритки швидко розкисають.

Спостерігаючи, як булькає вода, Артур відчуває одночасно і цікавість, і нудоту. Він знає: це вариться «маргариткова юшка». Та, схоже, що, незважаючи на таку гарну назву, та юшка не належить до його улюблених страв.

Саморобною дерев'яною ложкою вождь наповнив варивом вирізану з дерева ринку і подав Артурові. Хлопчик скривився, але подякував — ледве чутно.

— Вислів дня! — проголошує вождь, розгортаючи перед собою Велику книгу. — «Природа годує тебе щодня. Та настане день, коли ти годуватимеш природу. Так влаштоване велике життєве коло…»

Артур мовчить. Він пильно вивчає вариво, а не задумується над осмисленням «вислову дня». В принципі, він не проти, коли надійде час, віддати тіло природі, тільки хлопчик упевнений, що це станеться не так скоро. Одначе зараз маргариткова юшка похитнула його впевненість. І пахне вона якось дивно…

Цікаво, з якої причини: в ній же нічого нема, окрім квітів!

— Що ж, починай! Пий! — ласкаво звертається до нього вождь.

«З якого це дива він заговорив так ласкаво? І чому самі не п'ють?» — питає себе Артур. І враз у його душу заповзає підозра — щось тут негаразд! Та обличчя воїнів непроникні. І відповіді на свої запитання він не отримав.

— Ще дуже гаряче! — відповів винахідливий хлопчик.

Вождь вчуває сумніви. І усміхнувся ще ласкавіше. Він розуміє, що обряди дорослих воїнів — незрозумілі маленькому хлопчикові, навіть такому мудрому, як Артур. Значить, слід подати приклад. Тоді вождь наливає й собі того варива і випиває за дух. Четверо воїнів учинили так само. І бровою не повівши, вони проковтнули маргариткову юшку. Артур аж закліпав очима, і на його обличчі відбилося здивування. Нарешті всі погляди воїнів зупинилися на хлопчикові.

Матасалаї мовчать, але й так зрозуміло, що відмова випити вариво сприйметься як образа або (ще гірше!) як зневага. А зневажити воїна — це найшвидший спосіб помилуватися своєю шкуркою нагорі шатра, де її охайно приштукують до шкури зебу Забо. Отже, Артур не має вибору. Ліпше померти гідно, ніж із сорому. І, затамувавши подих, Артур проковтнув рідину. Коли він був маленьким, так само йому доводилося пити сироп проти кашлю — буру бурду, ніби спеціально створену для того, щоб у дітей збудити огиду. Хоча мама з лікарем в одну дудку співали, що саме так найпростіше вилікувати бронхіт. Всередині в Артура стає так гаряче, аж повітря, яке випурхує з рота, перетворююється на маленьку пухнасту хмаринку. Якщо ця суміш призначена, щоб він сам зробився юшкою, то мети досягнуто — в шлунку хлопчика все кипить. І, широко роззявивши рота, Артур задихав часто-часто, намагаючись позбутися випарів рослини із родини складно-цвітних.

— І як тобі юшка? Що це нагадує? — питає хлопчика вождь, однак цього разу його посмішка не ласкава, а ніби єхидна.

— На… ну… можна сказати… маргаритку!

Почувши коротку і чесну відповідь, воїни зареготали.

— Точніш і не скажеш! — сміючись погодився вождь.

Артур теж усміхнувся. Весь його переляк минув і тепер видається надуманим.

— Вустами дитяти промовляє істина! — завершив вождь. Але Артурові відомо, що це прислів'я походить не із скарбниці мудрості матасалаїв.

Воїни в доброму гуморі. Вони так розвеселилися, що ніяк не можуть заспокоїтися, і то один, то інший регоче, як навіжений.

— А чим особлива маргариткова юшка? — допитливий Артур і тут не проґавить моменту дізнатися щось новеньке.

— Та нічим! — сміючись, відповідає вождь і так заразливо сміється, що і решта починає сміятися, згинаючись у три погибелі.

— Це ще одна традиція! Ми просто виконали припис із Великої книги! — гикаючи від реготу, видушує із себе слова вождь.

— Гик! Кухарської книги! — додає один із матасалаїв, і всі заходяться сміхом ще дужче.

Артур дивиться на воїнів, що корчаться від сміху. Як вони схожі на дітлахів, які сидять на спектаклі лялькового театру! А може, маргаритки й справді мають здатність веселити, тільки про це ще ніхто не знає? Або, зварені в окропі, вони виділяють випари, що веселять і збадьорюють настільки, аж здоровенні чоловіки дуріють, як малеча?

— Дивно, — розважливо промовляє Артур, — адже маргаритка, точніш, Маргарита — це ім'я моєї бабусі!

Почувши ці слова, матасалаї ще дужче розходилися. Хіба ж не смішно, якщо уявити бабусю, що закипає на дні глиняного горщика!

І ось тут серед таких веселощів з'являється Альфред. Відсунувши мордою тканину, він просунув голову в намет і голосно загавкав.

— А-га, і тобі схотілося скуштувати юшечки? — вигукнув один із воїнів, чим знову всіх розвеселив.

Воїни тримаються за животи, бо від такого реготу кишки аж ходором ходять. Навіть Артур піддався на нього. Але ж Альфред примчав сюди не веселитися! Тепер, коли Артуровому життю нічого не загрожує, він повинен потурбуватися про тих, над ким така загроза нависла. Альфред гавкає і, зрештою, ухопивши Артура за рукав, тягне його геть.

— Це смачно, Альфреде! Зачекай хвильку, я зараз нагрію тобі юшечки! — захлинаючись від сміху, промовив хлопчик. Воїни, зігнуті навпіл, вже лиш булькають, бо не годні сміятися.

Альфред розгнівався. Полишивши Артура, він вискочив з намету, не припиняючи гавкати. Може, хоч так господар зрозуміє, що він, пес, хоче щось сказати. Нарешті цей трюк спрацював. Артур припинив реготати, струснув головою, ніби позбуваючись навіяних чарів, скочив з місця і вибіг до пса. А той, побачивши хлопчика, завертівся навколо своєї осі, як дзиґа, нахмурив брови і прищулив вуха. Ніякого сумніву — дома щось сталося.

— Гей! Ти куди, Артуре? — долинули слова вождя, супроводжувані сміхом. Але хлопчик відбіг уже на таку віддаль, що відповідати нема потреби — все одно не почують. Та й що хотів вождь, Артур не розібрав.

— Він побіг збирати маргаритки! — замість хлопчика відповів котрийсь із воїнів, якому сяк-так пощастило випростатися і ковтнути повітря.

Його слова спричинили черговий напад реготу, і намет аж трусився через це. Долинало й хихикання, й схлипування, і вигуки: «Ой, більше