Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Таємниця Кутузовського проспекту 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Кутузовського проспекту"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Кутузовського проспекту" автора Юліан Семенов. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 2 3 4 ... 90
Перейти на сторінку:
до міністерства, подався в бібліотеку й сів за журнали; ходив, як на роботу, — вісім годин, з обідньою перервою; тому стрес, пов’язаний з відставкою, пережив спокійно.

Вчитуючись у журнальні публікації. Костенко спочатку диву давався, як він відстав од життя. Згадуючи обов’язкові політзаняття, нудні лекції пропагандистів, на яких сидів, надівши чорні окуляри, щоб не помітили, коли засне, до речі, майже всі приходили в темних окулярах, не один розумний, він жахався з того, якої гігантської шкоди завдавали суспільству ці обов’язалівки, на яких усі спокійно слухали обов’язкову брехню, немовби приймали її за правду, — так і народжувалася державна шизофренія, роздвоєння, а то й просто розщеплення (мов лучини) суспільства: У кабінеті — одна людина, з дружиною на кухні, ввімкнувши радіо, — друга, на зборах — третя, у начальства — четверта, під час розгляду чергової «персоналочки» — п’ята…

Часом він двічі, а то й тричі перечитував найбільш сміливу статтю: як можна таке друкувати?! В мене в’ївся, а може, передався у спадок інстинкт охоронного страху, думав він. Скільки років Росія жила в умовах свободи думки й слова? Після звільнення селян — років десять, потім прийшов Побєдоносцев, тодішній Суслов; початок століття — промайнули ліберали Вітте й Столипін; з лютого сімнадцятого розгул свободи, потім — громадянська, терор — чи білий, чи червоний, все одно терор; після — повстання своїх, Кронштадт, і як наслідок — неп, кооперація, ситість, право говорити — аж до двадцять дев’ятого… І — знову ніч нависла над Росією, кривава ніч безправ’я й страху. Нещасна країна, то — пік, то — провалля.

Статті серйозних економістів та істориків були альтернативні — не звичні плач і критиканство, але пропозиції виходу з кризи — вражали його сміливістю: невже цього не читають у Кремлі?! А якщо читають, то чому не прислухаються до рекомендацій учених? Костенко взяв чистий аркуш паперу — за звичкою статті й огляди конспектував — й записав колонку: чотири години — читання й аналіз шифровок від послів з вузлових столиць світу; чотири години — вивчення зведень по країні, особливо з республік (хоч, вважав він, столичні амбіції впливали на інформацію, яка йшла з Прибалтики — республік з трагічною історією, — хтось очевидно нагнітає пристрасті, причому не лише з того, а й з нашого боку. Навіщо? Кому на користь?); три години — офіційні прийоми, переговори; три години — поточні справи, наради зі штабом, вироблення стратегії — на завтрашній день, тактики — на сьогоднішній вечір, ситуація така, що лічити треба хвилини, не години… Разом кремлівський робочий день — чотирнадцять годин. От і виходить, що немає часу на журнали, тепер і в суботу ж працюють… Отут і починається трагічний розрив між тим, що не доходить до кремлівських кабінетів, зате всмоктується сотнями мільйонів читачів. Адже у нас жадібно читають не тому, що ми такі незвичайні, просто нікуди себе подіти: у бізнес не проб’єшся, скрізь заборона; досі індустрії розваг немає й близько, ресторани — погані, дорогі, а коли захочеш піти — місця не буде, в одному Парижі кафе й ресторанів більше, ніж у всьому Радянському Союзі. У нас заведено біфштекс та горілку замовляти, а в них можна з чашкою кави весь день просидіти за столиком; такого клієнта наші офіціанти в нужнику втопили б… Туризм? Немає його. Дансинги для молоді? Раз, два — та й усе… От і читають…

Костенка спочатку якось традиційно лякали слова «власність», «викачування грошей», «безстрокова оренда»; в ньому жило звичне відштовхування, втовкмачене з дитинства, яке в дійсності, признався він сам собі на п’ятому місяці бібліотечної роботи, є певним генетичним кодом звичного страху перед новим. Справді, подумав він, коли я краще працював і розкривав справи, котрі до мене лежали в архівах? Коли наді мною не стояв підганяльник і не вимагав сто довідок щодня. Ну а селянин? Хіба він з другого тіста зліплений? Тепер над ним бригадир, голова, агропром, райком, райвиконком, і всі його вчать, як хліб збирати… А коли дати йому волю? Продати землю? Зробити його вільним, як при Столипіні? Чи при непі? Тоді на якого біса йому підганяльник? Дай магазин, щоб приймав його продукти, і гроші за це плати… А куди ж адміністраторів дівати? Якби американський фермер звіт у виконком писав або ще гірше — у агропром, вони людей на хлібні картки змушені були б посадити, мор почався б… Завжди на Русі був управитель над селянином, поміщик, урядник, контролер: «семеро з ложкою, один із сошкою»… Самі відучили народ працювати — жди команди згори! Чого ж на нещасний народ все звалювати? Згори воно видніше… Сам держу все у руках… Самодержавство… Абсолютизм влади… А він, абсолютизм цей, завжди одним кінчається — бунтом, особливо коли Людина починає усвідомлювати свою унікальну неповторність…

Костенко зрадів, почувши по телебаченню, що тепер колгоспам і радгоспам платитимуть за хліб валюту. А фермерові? Орендареві? І зразу ж: «…об’єднання та главки допоможуть купити колгоспам і радгоспам те, що їм потрібно». Стривайте! А чому голова чи тракторист не можуть самі поїхати за кордон і купити те, що їм потрібно? Знову бюрократія відтирає селянина від плодів його праці? Знову недовіра до особистості? Державне опікунство… Як же ми виростимо покоління тих, хто може сам приймати рішення? «Отже, держава все має віддати селянинові й трудязі?! А що тоді робитиме апарат?» — «Нехай собі пенсію одержують! Царську пенсію! Аби тільки все напрямки було, аби тільки не плуталась країна в папірцях та звітах — загинемо!»

…У ту пам’ятну п’ятницю Костенко засидівся в бібліотеці, осягаючи поняття «акція», до пізнього вечора. Зробити трудяг хазяями заводів, зв’язати якість праці із заробітком, ввести закон про допомогу безробітним — підвищення продуктивності праці завжди пов’язане із зменшенням кількості працюючих за рахунок нової техніки, — уявив собі, як лютуватимуть консерватори («моє покоління — усі, як один, консерватори»), і журнал закрив; знову вперся рогом у ті терміни, які втовкмачили в нього за тридцять п’ять років роботи.

На вулиці йшов дощ, смуток був у місті, у людях, що стояли біля автобусної зупинки, у бутафорських вітринах магазинів та й у самому небі, низькому й сірому.

— Товаришу Костенко, — почув він за спиною спокійний, красивий голос, — пробачте мені, я хотів би підвезти вас додому, і по дорозі порадитися з вами.

Костенко обернувся: біля нього стояв невисокий чоловік у скромному сірому костюмі, сірій вовняній водолазці, лише туфлі з лайкової шкіри, з мідними пряжками, мабуть, дуже дорогі.

— З ким маю честь?

— Мене звати Еміль Валерійович, прізвище

1 2 3 4 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Кутузовського проспекту», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Таємниця Кутузовського проспекту» жанру - 💙 Детективи:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Кутузовського проспекту"