Читати книгу - "Золотий фараон"

— Ці дзбани Еменеп робитиме у своїй гончарні?

— Казна-що питаєш, Менафте. Він працюватиме в іншій гончарні, десь у глинищі над Нілом. Тільки, звісно, у володінні Поа, можеш мені повірити. І жодна людина не побачить, як працюватиме Еменеп.

— А що станеться, як він вибовкне комусь таємницю?

— Того ж дня й загине. Спитайся Мунхераба — він тобі розкаже, де нільські крокодили чигають на базік, що їхнього язика побоюється високий урядовець.

Та Менафт ніяк не міг заспокоїтись:

— Але ж наглядач Міста мертвих повинен повідомити: сплюндровано ще одну гробницю.

Сейтахт аж застогнав з нетерплячки.

— Скільки ще треба тобі пояснювати, що бог-місяць Йо — німий та сліпий. І такий же німий та сліпий царський наглядач з усією своєю вартою.

Каменяр заломив руки:

— О могутній Пта! Мені здавалося, що тільки я — погана людина, на яку Осіріс колись нацькує Анубіса. Але урядовці Міста мертвих ще гірші за мене.

— Вони такі вже тисячу років, — байдуже зауважив тесля. — Згадай гробниці на західному березі в Місті мертвих. Чи можеш пригадати з-поміж них хоч одну, досі не пограбовану? А хіба ти не знаєш, що злодії побували навіть у величних пірамідах біля Мемфіса? Як могли вони знайти потаємні входи, а тоді пробратися крізь усі лабіринти та інші перешкоди? Звісно, тільки з допомогою втаємничених осіб. Гробниці в пірамідах перших великих фараонів спорожніли вже тисячу років тому. Запевняю тебе, якби я був фараоном, то звелів би тільки забальзамувати своє тіло після смерті й поховати в кам'яній гробниці без жодної золотої речі. І хай би всі знали про це, аби я міг спокійно спочивати у вічності.

— А як би Осіріс дізнався, що ти — фараон, коли б ти постав перед ним у вбогому вбранні? Він не впізнав би тебе в гурті безіменних небіжчиків, і ти втратив би всі свої привілеї. Та ще й тяжко працював би там, як простий люд.

Безбожний тесля, глузуючи, благально глянув на небо.

— Ой Менафте, який же ти дурень. Якщо-в підземному царстві є бог Осіріс, то він має знати, хто з'являється перед ним, — фараон чи простий чоловік, такий як ти або я. І коли Осіріс — бог справедливий, то повинен судити поганого фараона так само суворо, як і поганого теслю.

— Отже, ти визнаєш, що боїшся кари на тому світі?

Сейтахт простяг руки долонями вгору.

— Кари? За віщо? Я беру золото, що без усякого вжитку лежить у коморах глибоко під землею. Писареві Поа кортить його мати. За те золото він дасть нам олії, вина та інших добрих речей. Тим золотом не змогли б скористатися ні я, мі ти, ані хто з-поміж нас.

— То правда, — затинаючись відказав Менафт. — Золото має тільки високе панство, а ремісники чи селяни і в очі його не бачать.

— Чого ж ти боїшся божої кари? Бери приклад з Мунхераба, Хенума чи Еменепа. Їх вабить не золото, а те, що за нього дадуть. Царські могили грабуємо не ми, а той, хто примушуй нас це робити. І хай Осіріс карає його, а не нас.

Менафт закопилив нижню губу. Сейтахтові слова позбавили його певності. Мовчки проступав він поруч товариша долиною і думав: отже, сонце — не бог? І місяць — не бог! І немає на небі й на землі взагалі богів? Виходить, Сейтахт не брехав. Він і справді образив богів, а вони мовчать. Мовчазні і безборонні лежали по своїх гробницях і численні фараони. І хоча за життя запевняли, що вони — сини богів і по смерті з'єднаються з Осірісом, але чомусь не боронилися, коли злодії плюндрували їхні гробниці. Так, тесля каже правду: тільки люди можуть тут, на цьому світі, карати чи милувати людей. А хто годен дізнатися, що діється на тому світі? Ще жодна людина не повернулася звідти, щоб розповісти про це.

Десь у скелях знову запив шакал. Здавалося, хтось розпачливо зойкає. З того боку долини озвався інший шакал. І вже завило звідусіль.

Менафт пильно роздивлявся. То шакали, заспокоював він себе подумки, авжеж, тільки шакали. Тих тварюк повно скрізь. Він знав їхні звички — тільки-но почне один, як одразу озиваються гуртом. Він шпурляв у них камінням, коли заважали вночі спати. Аж смішно, що він так злякався. Одначе Менафт усе-таки озирнувся. Хіба ж не світиться щось позаду в темряві? Чи то палають їхні очі? Та вогники щезли. А може, то все-таки Анубіс скрадається за ними?

Сейтахт ішов спокійно. Він тільки пильнував дорогу і крізь темряву силувався роздивитися постаті Мунхераба і тих двох. Куди вони подалися? Долина кінчалася скелями, що, наче велетенський мур, здіймалися до неба. Тутанхамонова гробниця має бути десь поблизу.

Сейтахт став і розгледівся довкола. На вустах йому зашипіло прокляття, наче вода на розжареному камені. Недалеко чувся якійсь шурхіт, ніби чимось дерев'яним терли по дереву.

Менафт злякано схопив теслю за руку.

— Чуєш? Хтось викрешує вогонь.

Якусь мить тесля дослухався.

— Це вони! От кляті, хочуть видобути вогонь просто неба, замість чекати на нас.

І Сейтахт побіг уперед. Його пов'язка на стегнах маяла в темряві білою плямою і вказувала дорогу, якою подався тесля. Вона звивалася вгору — на мур, що оточував спуск до гробниці.

На східному боці муру вимальовувалися три чоловічі постаті. Певне, Мунхераб, Еменеп та Хенум були вже там.

Раптом поміж ними зблиснув вогник.

Світла пляма Сейтахтової пов'язки швидко наближалася до вогника. Нарешті тесля добіг. Почувся гнівний шемріт голосів. Раптом вогник згас, і чотири постаті щезли так швидко, наче запалися крізь землю. Менафт зрозумів: вони спустилися в гробницю.

У скелі було видовбано шістнадцять східців. Це число навіки закарбувалося йому в пам'яті. На тих східцях одинадцять років тому він мало не наклав головою.

Перед очима в Менафта знову яскраво виникла жахлива сцена, що сталася тоді.

Важчезний саркофаг, вирізьблений з однієї суцільної брили шляхетного жовтого кварциту, спустили в гробницю похилою площиною. Внизу десятки рабів потягли його на дерев'яних колодах підземним скелястим коридором до передпокою і далі до усипальні.

Його, Менафта, приставили допомагати урядовцеві, що