Читати книгу - "Будинок з привидами"

… Потім, уже засинаючи, я згадав Петькові слова, що в радпартшколі, де ми будемо жити, водяться привиди. І тільки я заснув, як мені приснився кістяк з гострою косою за плечима. Оповитий прозорим серпанковим покривалом, він зустрівся зі мною в підземеллі і простяг назустріч сухі кісточки пальців. Я кинувся тікати. Кістяк за мною. Нарешті, я забіг у якийсь темний тупик підземного ходу, і тут мертвяк наздогнав мене. Я відчув, як він схопив мене за горло і став душити. Леденіючи від жаху, я закричав.

— Вставай, голуб'ятнику, не кричи! — сміючися сказав батько і з усієї сили потряс мене, сонного, за плече. — Підвода по речі приїхала! — додав він, помітивши, що я прокинувся.

Я повернув голову і легко зітхнув. У вікно радо, по-весняному світило ранкове сонце.

На новій квартирі

Квартиру нам відвели в білому одноповерховому флігелі, що містився з правого боку великого шкільного двору за кілька кроків від головного корпусу. Квартира була велика — три просторі кімнати, поряд з ними маленька, але дуже затишна кухня і через невеликий коридор ще одна кухня, більша, з високою піччю і чавунною плитою під нею.

Марія Опанасівна увійшла в цю простору кухню, торкнула пальцем чавунну плиту, на якій лежав шар пилюги, і сказала батькові:

— А що я з цією кухнею робитиму? Мені й тієї вистачить.

— Не знаю, — сказав батько, — не знаю.

— Тату, — раптом зміркував я, — хочеш — я влітку тут житиму?

— Живи, мені не шкода. — І батько усміхнувся в густі чорні вуса.

— Та ти при своєму розумі, Мироне? — переполошилася тітка. — І не думай навіть!

— А чому? — спитав батько.

— Та він порох стане палити на плиті, увесь будинок висадить у повітря…

— Не буду, тітко, правду кажу — не буду! — став благати я. — Нема у мене пороху. Можете пошукати навіть!..

— Ну, от бач, — сказав батько, — і порох у нього кінчився, даремно боїшся. Васько тепер великий. Навіщо йому ті цяцьки?

— Еге, великий… — буркнула, здаючися, тітка. — Почне тут сам майструвати і ноги собі повідриває…

— Не повідриває! — весело сказав батько і, звертаючись до мене, додав: — То давай, Василю, влаштовуйся!

Разом з тіткою вони пішли розпаковувати речі, а я залишився сам у своїй кухні.

От здорово! Ще два дні тому я й мріяти не міг про окрему кімнату, а тут несподівано дістав її.

Завжди, коли схочу, я зможу приводити сюди Петька Маремуху й інших хлопців. Я підскочив до вікна, клацнув засувкою і з силою відчинив обидві половинки віконних рам, розірвавши давним-давно наклеєні попереднім мешканцем довгі смужки газетного паперу.

В нежиле повітря кімнати влетів теплий вітер.

Я перегнувся і, витираючи сорочкою пилюгу з підвіконня, подивився вниз. Нічого! Хоч перший поверх, але високо!

Поки батько й Марія Опанасівна розпаковували речі, я взявся порядкувати в кухні. Я чисто підмів підлогу, повитирав мокрою ганчіркою звідусіль порох — із карнизів, і з підвіконня, і з чавунної плити. Випросив у Марії Опанасівни дві соснові табуретки і поставив їх у вільних кутках кімнати. «Для гостей!» — подумав я. Плиту застелив газетами. Вона мені буде замість стола. Коли ми будемо вчитися далі, в робітфаці, тут можна готувати уроки. Револьвер «зауер» я спочатку сховав У духовку, але потім, передумавши, поліз на піч і поклав його там на припічок. І запасні патрони закинув туди ж. Прямо на іржаве дно духовки, яке пропахло димом, я виклав увесь свій інструмент — обценьки, молоток, два терпуги і відкрутку з поламаною ручкою. Туди ж я висипав із старого пенала весь запас цвяхів і гвинтиків. Залишилося зробити ліжко. Розстеливши на лежанці кілька газет, я поклав на них червоний смугастий матрац, набитий сіном, укрив його простинею і зверху, склавши вдвоє, накинув блакитну ватяну ковдру з потертими краями. Під стінку я кинув подушку в чистій наволочці. Ліжко вийшло на славу! Я ліг на ковдру і простяг ноги. Звідси, згори, мені добре було видно відчинене квадратне вікно і клапоть вимощеного двору.

В коридорі почулися кроки. Я сплигнув з печі на підлогу. Дошки зарипіли у моно під ногами. Хтось смикнув двері, але потім, побачивши, що замкнено, постукав. Я відсунув засув. У кухню ввійшов батько. Він спинився біля вікна і подивився навколо. Я з побоюванням стежив за його поглядом. Мені здавалося, що батько накаже перенести постіль назад. Але батько поторкав віконну раму і, відсунувши ногою до самої стінки табуретки, сказав:

— Просто справжній кабінет!

Помовчавши, він додав:

— Бач, а ти ще не хотів сюди переїжджати. Та тут тобі буде значно веселіше, ніж на Заріччі.

Натягаючи глибше на голову плетений солом'яний картуз, батько попрямував до дверей і на ходу сказав:

— Обідати будемо пізно. Я зараз поїду в друкарню по шрифти. Ти піди до тітки, підкріпися до обіду.

До Марії Опанасівни я не пішов, а, замкнувши кухню на чорний висячий замочок, вибіг у двір. Здалека я побачив, як батько підійшов до військової підводи на високих колесах, яка чекала його біля воріт, і стрибнув на передок. Вартовий у будьонівці відчинив широкі залізні ворота, і підвода виїхала на вулицю.

У дворі було порожньо. Мабуть, усі курсанти вчилися. Десь далеко, за довгим триповерховим будинком радпартшколи, співали пташки. Я прислухався до їх веселого співу, і мені захотілося піти в сад.

Туди вела маленька, але дуже скрипуча хвіртка. Я потихеньку відчинив її і пішов невеличкою алейкою вниз, у гущавину саду, побіля високих кущів барбарису, бузини й запашного бузку. Праворуч тяглася, відокремлюючи сад од путівця, кам'яна огорожа, ліворуч біліла глуха стіна шкільного будинку. Біля підніжжя стіни я помітив низенькі, дуже знайомі кущики. Аґрус! От здорово! На гілках між листям жовтіли стиглі ягоди аґрусу. Що як нарвати? А коли вилають? Дурниця!

Зігнувшись, я одну по одній зриваю з колючих гілочок довгасті важкі ягоди. Кропива жалить ноги. Я не помічаю її укусів. Десь поблизу чути розмову. Я відсмикнув від куща руку і насторожився. Ото дивак! Та це не тут. Це за кам'яною огорожею йдуть шляхом якісь люди і розмовляють. Це рибалки. Над огорожею похитуючись пропливають бамбукові прути їх вудочок.

Нарвавши повні кишені аґрусу, я знову вийшов