Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

Коли ми підійшли до кущів, Том Сойєр примусив усіх нас присягнутися, що не розкриємо таємниці, а потім показав лаз до печери — там, де чагарі росли найгустіше. Потім ми запалили свічки і поповзли в прохід. Рачкувати довелося, певно, кроків двісті — й тут перед нами відкрилася печера. Том покрутився у проходах і хутко прослизнув під стінку в одному місці, — ви б ніколи не помітили, що там є лаз. Цим вузьким ходом ми пролізли до такої собі начебто кімнати, дуже вогкої й холодної, і тут зупинилися.

Том сказав:

— Так от. Ми збираємо ватагу розбійників, яку назвемо «Ватага Тома Сойєра». І хто хоче з нами чинити розбій, мусить скласти присягу та підписатися своєю кров’ю.

Усі погодилися. Тоді Том дістав аркуш паперу, де в нього було написано присягу, і прочитав її. Вона закликала всіх хлопців дружно стояти за ватагу і нікому не розкривати її таємниць. А якщо чужак скривдить хлопця з ватаги, тоді той, кому накажуть вбити кривдника й усіх його родичів, має не їсти й не спати, поки не вб’є їх усіх і не виріже в них на грудях хрест — знак нашої ватаги. І ніхто зі сторонніх не має права ставити цей знак, тільки той, хто входить до ватаги; а якщо хтось поставить, тоді ватага подасть позов до суду; якщо ж він знову поставить, то його вб’ють. А якщо хто-небудь із ватаги викаже нашу таємницю, то йому треба перерізати горлянку, а потім спалити труп і розвіяти попіл по вітру, кров’ю викреслити ім’я зрадника зі списку й більше його не згадувати; а колишні товариші мусять проклясти його й забути назавжди.

Усі сказали, що присяга чудова, й запитали Тома, чи сам він її придумав. Том відповів, що дещо придумав сам, а решту взяв із книжок про розбійників та піратів, — у кожної нормальної ватаги буває така присяга.

Хтось підкинув ідею, що добре було б убивати родичів тих хлопців, які викажуть таємницю. Том сказав, що думка непогана, і відразу вписав її олівчиком.

Тут Бен Роджерс і каже:

— А ось у Гека Фінна родичів немає, як із ним бути?

— Ну то й що, батько ж у нього є! — відповідає Том Сойєр.

— Так, батько є, тільки де його тепер знайдеш? Він, бувало, валявся собі п’яний на чинбарному заводі, разом із свинями, та ось уже більш як рік щось його не видно у наших краях.

Порадилися вони між собою і вже зовсім зібралися було мене викреслити, бо, кажуть, у кожного розбійника мають бути родичі або хто-небудь, кого можна вбити, інакше буде несправедливо. Нарада зайшла в глухий кут, ніхто нічого не міг запропонувати. Я спочатку ледь не заплакав, а потім раптом придумав: можна вважати родичкою міс Вотсон — нехай її вбивають. Усі загомоніли:

— Ну що ж, вона згодиться. Тепер усе в порядку. Гека можна прийняти.

Тоді всі почали колоти собі пальці шпилькою і підписуватися кров’ю, і я теж поставив свою закарлючку на папері.

— Ну, а чим ще ця ватага займатиметься? — запитує Бен Роджерс.

— Нічим, тільки пограбуваннями та вбивствами.

— А як ми будемо грабувати? Може, у будинки залазитимемо, чи худобу будемо забирати, чи…

— Дурниці! Це не грабіж, якщо забирати в людей худобу чи якісь речі з дому, це крадіжка, — каже Том Сойєр. — А ми не злодії. У крадіжці немає жодного шику. Ми розбійники! Одягнемо маски, будемо зупиняти диліжанси та карети на великій дорозі, вбивати пасажирів і забирати в них годинники і гроші.

— І обов’язково треба їх убивати?

— Аякже! Без цього ніяк. Може, хтось із ватажків так не думає, але взагалі вважається, що краще вбивати всіх, — окрім тих, кого ми приведемо сюди, до печери, і триматимемо, доки вони не дадуть викуп.

— Викуп? А що це таке?

— Не знаю. Але так мусить бути. Я про це читав у книжках, і нам, звісно, теж доведеться так робити.

— Та як же ми це будемо робити, коли не знаємо, що воно таке?

— Ну, вже якось будемо. Кажу ж тобі: в усіх книжках так написано — чи ти не чуєш, що я кажу? Ти що, хочеш робити все по-своєму, не так, як у книжках, щоб ми зовсім заплуталися?

— Ага, добре тобі говорити, Томе Сойєр, але як вони дадуть викуп — щоб їх дідько забрав! — якщо ми не знаємо, як це робиться? А ти сам як думаєш, що воно таке?

— Ну, не знаю. Сказано: треба їх тримати, доки вони не дадуть викуп. Може, це означає, що треба їх тримати, поки вони не помруть.

— Схоже на правду… Це нам підійде. Чого ж ти раніше так не сказав? Мовляв, будемо їх тримати, поки вони не вріжуть дуба… Але ж клопоту з ними буде — це і годувати треба, і дивитись, щоб не втекли…

— Щось ти таке кажеш, Бене Роджерс… Як же вони зможуть утекти, коли біля них буде вартовий? Він застрелить їх, щойно вони ворухнуться.

— Вартовий? Нічого собі! Значить, комусь доведеться всю ніч не спати тільки через те, що їх треба стерегти? Як на мене, це дурня. Чому ж не можна взяти ломаку та й викупити їх одразу ломакою по голові?

— Тому що в книгах цього немає — ось чому. Слухай, Бене Роджерс: ти взагалі хочеш буди справжнім розбійником чи не хочеш? Ти що, думаєш, люди, які пишуть книжки, не знають, як це по-справжньому робиться? Навчати їх зібрався, чи що? Навіть і не думай! Ні, шановний, хай наші полоненні дають викуп за всіма правилами.

— Ну й нехай. Я ж не проти! Я тільки кажу: по-дурному якось виходить… Слухай, а жінок ми теж будемо вбивати?

— Знаєш, Бене, якби я був таким неуком, як оце ти, то більше мовчав би. Вбивати жінок! Чого це раптом, якщо у книжках такого не пишуть? Е, ні! Ти приводиш їх до печери і поводишся з ними якомога ввічливіше, а там вони потроху в тебе закохуються і вже самі не хочуть повертатись додому.