Читати книгу - "Грішниця"

– Доню, але ж раніше ти вміла бачити сни, от у дитинстві, наприклад.

– У мене не було дитинства.

Марія Степанівна заходилася накривати на стіл. Вечеряли мовчки. Лариса майже нічого не їла, хоча таких смачних і простих страв не куштувала дуже давно. Марія Степанівна так само мовчки прибрала зі столу й накрила його білою полотняною скатертиною. Гостя ще трохи посиділа біля грубки, а потім пішла у свою кімнату… провалюватися в ніщо.

– Ти б помолилася, дочко.

Жінка сумно всміхнулася:

– Не можу, бо не знаю кому.

Старенька закивала головою:

– Ой, багато горя в тобі, дитино, на декілька людських життів вистачило б. Та ти не ховай його в собі й не жени від себе. Його пережити треба, тоді й відпустите одне одного.

– А хіба я не пережила його?

– Ні.

– Не розумію.

– Значить, ще не час.

Цієї ночі дощ перейшов у зливу, а злива – у страхітливе завивання. Здавалось, якась надприродна сила хотіла зірватися з ланцюгів, а вони не пускали, тримали міцно. Смикалась, кидалася в усі боки, а коли зрозуміла, що сил не вистачить, – завила. Страх знову згадав про Ларису, а нічні жахи привели до ліжка всіх привидів минулого. Ті оточили жінку моторошним колом, з якого не було виходу, і воно ставало дедалі щільнішим, вужчало, стискало й врешті – зімкнулося.

Марія Степанівна прокинулася від крику, одразу навіть не змогла зрозуміти, що він може належати живій людині, а потім кинулася до сусідньої кімнати. Її гостя, наскрізь мокра від дощу й крижаного поту, кидалася з одного кутка кімнати в інший, розчиняла вікна, когось хапала за руки, від когось тікала, когось любила, когось проклинала, потім знесилено впала на мокру підлогу й затихла – уже без свідомості.

* * *

Перше, що побачила Лариса, коли отямилась, – сонце. Величезне. Кругле. Світле. Проте ХОЛОДНЕ, ніби зимове. Тіло трусило, у кожній клітині зачаїлася втома. Навіть дихати не хотілось.

Марія Степанівна поралася біля печі в першій кімнаті. Звідти пахло червоним борщем, пирогами й травами. Останні пахли так знайомо, але зрозуміти, що це, Лариса ніяк не могла. Здавалось, це запах її минулого – далекого-далекого, ніби на зорі людства. Так-так, цим запахом було просякнуте її дитинство. Невже колись вона була дитиною?

Господиня зазирнула до кімнати й привітно посміхнулася хворій:

– Ну от. Вже полегшало?

Лариса хитнула головою: ні, мабуть, це неможливо.

– Колотить, доню? Ну, це нічого, значить бореться організм. Бач, який сильний, смерть у собі носить і не здається. Нічого, ми йому допоможемо трохи. Ось випий травички.

Жінка покірно випила гіркуватий на смак напій, по тілу прокотилася тепла хвиля. Марія Степанівна присіла поруч на стілець і взяла її руку у свою. Трохи шорстка, тепла долоня, такі бувають у людей великої мудрості й відкритого серця.

– Знаєш, що, дитино? Мабуть, прийшов час звільнити пам’ять. Знаю-знаю, це боляче, однак тільки так ти зможеш впоратися з бідою.

Лариса замотала головою. Ні, тільки не це, у неї не вистачить сил, щоб усе прокрутити із самого початку, неначе кадри чорно-білого кіно. Та й білого там – самі крихти.

– Треба, дочко, треба, інакше не матимеш спокою ні зараз, ні потім… по той бік.

– Я не зможу, просто не зможу.

– Зможеш, рідна моя. Господь ніколи не дає більше, аніж людина в силі витримати.

– А за що, Маріє Степанівно? За що він зі мною так?

Старенька схилила голову.

– Це нам, смертним, часом не під силу осягнути. Та я тобі ось що скажу. У кожній людині закладено якийсь сенс, і його шукати треба в її долі. Твій хрест має своє знання. Яке? За що? Якщо зрозумієш, то й спокій віднайдеш, а спокій душі людської – і є рай.

Лариса гірко всміхнулась.

– Небо не втримає раю, якщо там опинюся я – гріху забагато.

– Гріх, мила моя, тягар важкий, та його спокутувати можна. Знаєш, що я тобі пораджу? Якщо не можеш розказати все одній людині, то розкажи всім, хто знати захоче.

– А таке можливо?

– Все в цьому світі можливо. Зачекай, – старенька відкрила шухляду в комоді й довго щось там шукала, а потім простягнула товсту книгу для нотаток, усю в багряному листі, – Ось. Тримай. Вже не пам’ятаю, після якої саме комісії один японець залишив мені її, та от біда – не написана та книга ніким, я не дуже охоча до письма, так і лежить, видно, на тебе чекала. Візьми, візьми й напиши все, як є. А що потім робити з нею, далі видно буде.

– Дивні у Вас, Маріє Степанівно, способи лікування.

– Та я що? Я – маленька людина… однак що це ми з тобою балачки розвели, у печі борщ википить, голодні залишимось.

* * *

За вікном кружляло багряне листя. Невже осінь уже сходить кров’ю й ось-ось має зітхнути востаннє? З півночі вітер усе частіше приносив перші ознаки морозів, особливо це відчувалося під ранок. Марія Степанівна почала топити піч або грубку кожного дня, тому навіть уночі було тепло, однак зовсім не так, як буває тепло у квартирах чи будинках із газовим опаленням. Тут здавалось, що будинок зігріває сам себе власним подихом.

У Лариси посилилися напади кашлю, тому баба Марія заборонила сидіти біля озера. Тепер жінка дивилася на холодні відблиски води з вікна своєї кімнати, слухала сухий шелест опалого листя й чомусь дуже хотіла по ньому пройтися. Може, щоб зрозуміти, що це і є кінець. Вони з листям дійшли до тієї точки, яку називають фінішем. Невідомо, чи знає про це ще живе листя, а от люди зазвичай – ні. У її випадку все було по-іншому, адже жінка знала, що серйозно хвора. Хвороба рано чи пізно виграє останній бій із тілом. А коли це станеться, – через день, тиждень, місяць чи рік, – вже не мало суттєвого значення, для неї – так точно.

На столі біля самого вікна лежала ненаписана книга. Лариса іноді брала її до рук, гортала чисті аркуші й думала, що може на них написати. Спогади про пережите вирували, як гірська річка навесні, без якогось порядку, послідовності, такий собі страшненький калейдоскоп, який навряд чи можна одягнути в слова. Слова… Жінка ще довго сиділа мовчки, а потім рвучко, немов хтось міг вирвати білі аркуші з рук, поставила цифру 1 на першій сторінці.

* * *

Я пам’ятаю будинок. Він найперший, хто виринає в моїй пам’яті. Чому хто? Бо малесенька дівчинка вірила, що він живий,