Читати книгу - "Книга листів. Уклав і підготував до друку Єжи Фіцовський"

Галина Дрогоцька, в майбутньому видатна польська актриса, в літах ранньої юності познайомилася в Закопаному із Шульцом, приятелювала із хворим Владеком і його сім'єю. Багатьма роками опісля вона розповіла мені в листі про дивовижно стримане, якщо не сказати «забобонне» відхрещування Шульца від згадок про покійного друга. Коли вона запитала його про Ріфа через кілька років, Шульц, на подив Дрогоцької, жахнувся, в його очах майнув переляк, і він навіть не спробував приховати цього імпульсу, не шукав якихось вигаданих, ad hoc притягнутих мотивів браку відповіді — він, начебто, ухильно прошепотів: «Прошу мене про це не питати, краще залишмо це у спокої…», або щось подібне.

Чи, може, він відчував дошкульний тягар занедбаного боргу, віддавати який тепер було вже занадто пізно? Жалоба та смуток устигли вже розійтися і минути, тоді що ж залишилося? Галина Дрогоцька відчула ту відмову в розмові як страх, що балачка про «духовного ближнього» немов затягла би Шульца в «регіони небуття», де вже опинився покійний.

Шульц мав звичку писати чернетки «важливих» листів, зберігаючи початкову версію нотаток. Плоди спільних роздумів і діалогів, а отож, неначе зачини твору, могли відтак пережити ту розлуку, й у зрілій формі потрапити до рукописів Шульца, або до пізніших суперечок, які той провадив — також епістолографічно — вже з кимось іншим, скажімо, Деборою Фоґель, із котрою познайомився на кілька років пізніше похорону в Закопаному. Врешті-решт, листування із Ріфом було знищене тільки з одного боку; натомість інший його бік — рукописи листів Ріфа — ще тоді існували, без прогалин і шкоди зберігаючись у домашньому архіві Шульца.

В оповіданні Шульца Ніч Великого Сезону із циклу Цинамонові крамниці є уривок, ближчий до класичного сюрреалізму, ніж до притаманної Шульцові метафорики й образності, про який особа, знайома з Ріфом і Шульцом, стверджувала, що фрагмент був запозичений із листа чи уривку прози Ріфа. Йдеться про такий текст: «Батько наслуховував. Здавалося, в цій нічній тиші його вухо видовжувалося, галузилося аж десь за вікном фантастичним коралом — червоним поліпом, якого колихав шум ночі»[2].

Минули два-три роки епістолярної самотності Шульца. Це не означає, що він відклав перо «дрогобицького кореспондента», проте спільника для «новаторських починань» після втрати останнього, він шукав майже до 1930 року. Десь приблизно того часу почалося співмислення про світ і творчість із Деборою Фоґель. Можливо, це трапилося ще в 1929 році — після двох років пошуків обраного адресата.

Так склалося, що з-поміж знаних нам кореспондентів Шульца чотири особи, визначальні для його творчого шляху, — Ріф, Фоґель, Налковська та Шелінська, — є винятково відправниками загиблих листів, адресованих свого часу на вулицю Флоріянську, 10, у Дрогобичі. Жоден їхній лист до Шульца (за винятком випадкових епістолярних уривків Дебори Фоґель) не зберігся, водночас, жоден лист Шульца до когось із тієї четвірки не дійшов до наших днів. Парадоксальна закономірність полягає в тому, що вступ до Книги листів ми присвячуємо здебільшого власне неіснуючим листам. Решта текстів, які увійшли до Книги, описані та пояснені у примітках і коментарях. Брак листів і їхніх авторів — тих найважливіших — слід, отож, бодай незначною мірою надолужити інформацією про них, про їхніх авторів, про ґатунок контактів і справ, які пов'язували їх із письменником, про історію їхньої дружби.

* * *

Наприкінці двадцятих років, під час перебування в Закопаному Шульц познайомився із Деборою Фоґель, котра приїхала сюди на відпочинок. Їхня перша випадкова зустріч відбулася в робітні Віткаци, де двадцятикількарічна випускниця університету Яна Казимира у Львові, аспірантка професора Казімежа Твардовського, точила запеклі філософські диспути з художником — творцем туманного поняття Чистої Форми. Обмін думками начебто стосувався радше філософії, ніж мистецтва, і не віщував узгодження поглядів обох диспутантів.

Зав'язане під супровід інтелектуальної дуелі знайомство Шульца з Деборою незабаром перетворилося на дружбу і тривало довіку,  к о р о т к о г о   в і к у  обох. Спорожніле місце свідомо не згадуваного Владека Ріфа посіла гідна наступниця.

У листах Шульца до неї дедалі частіше стали з'являтися — крихта за крихтою, уривок за уривком — зав'язки блискучих історій, тією ж мірою дрогобицьких і приватних, що й міфічних та універсальних, які поступово почали домінувати над іншими сюжетами листування. Зі зростаючим від листа до листа захопленням Дебора читала про магічну історію Дрогобича, себто світу, історії про Батька й Сина — водночас крамнично-мануфактурні й космогонічні. Із тих листів постали Цинамонові крамниці.

Оте надзвичайно рясне й цінне листування було знищене разом із Деборою, вбитою у Львівському ґето. Листи Шульца, яким вона надавала дуже вагомого значення, Дебора зберігала до кінця, упродовж низки років, коли фахова діяльність їх обох послабила взаємні епістолярні контакти. Настала мить з'яви на світ Шульца-письменника, котрого досі вважали винятково малярем і графіком, його творчість стала суспільним набутком — з'явилися нові знайомі та друзі зі світу літератури; вчитель малювання раптом виявився автором сенсаційної прози. Це обтяжило його клопіткою відповідальністю, побоюваннями не зрадити надій, які на нього покладали, дуже ускладнювало продовження письменницької праці, паралізувало, відтручувало від листування з його найкращою, найбільш інтелектуально й мистецьки збуджуючою Музою — Деборою Фоґель, котра представляла погляди та рід уяви, в чомусь споріднені з Шульцовими, а в чомусь — інакші. Але й відмінності, і суперечності, наявні в їхньому листуванні, бували стимулом для стверджень і заперечень, творчо однаково плідних.

Настала друга епістолографічна епоха, на думку Шульца, менш досконала за формою та змістом листів. Вона починається більш-менш від Цинамонових крамниць. Власне з того пізнішого періоду походить переважна більшість уміщених у цій збірці листів, які складають лише незначну частину величезного листування 1934—1942 років. Вибірку підготувала безособова, варварська доля.

Форма листа, безпосереднього переказу, скерованого до конкретного адресата, завжди захоплювала Шульца. Про це свідчить, скажімо, використання цієї форми в деяких літературно-теоретичних публікаціях, як-от у надзвичайно цікавій відповіді Віткевичеві (лист № 63), чи також у призначеному для друку та опублікованому обміні полемічними листами з Ґомбровичем (лист № 67). Попри частіші у тридцятих роках поїздки до Варшави, попри доволі численні й цінні знайомства з видатними представниками літератури — Шульц і далі мешкав у Дрогобичі на самоті. Відрізаний від основних нуртів подій, які точилися в культурних центрах країни, провінціал і вічний аутсайдер, він постійно переймався острахом  п и с а н н я   н а м а р н е.  Отож кожен голос читача був для нього помічним підтвердженням, очікуваною підтримкою в його важкій, хоча, прецінь, певним чином необхідній самотності. «Чи то