Читати книгу - "Катріона"

Я підійшов до неї і, скинувши свого нового капелюха, з усією вишуканістю, на яку був здатний, сказав:

— Пані, вважаю своїм обов'язком заявити вам, що я не розумію по-гельськи. Правда, я слухав вашу розмову, бо в мене є друзі по той бік кордону і звуки цієї мови нагадують мені про них. Та коли б ви говорили й по-грецькому, то й тоді я мав би більше уявлення про ваші приватні справи, ніж зараз.

Дівчина холодно вклонилася мені.

— Але ж ніхто не постраждав від цього, — сказала вона у відповідь. У неї була прекрасна вимова, майже така, як у англійців, тільки набагато приємніша. — Дивитись ні на кого не забороняється.

— Я не хотів образити вас, — вів я далі. — Я не знаю міського поводження і ще ніколи до сьогоднішнього дня не бував у Едінбурзі. Вважайте мене за селюка, і ви не помилитесь. Мені легше самому признатися в цьому, ніж чекати, коли ви це відкриєте.

— І справді, тут не заведено, щоб незнайомі починали розмову на вулиці, — зауважила дівчина. — Та якщо ви виховувалися в селі, то це міняє справу. Я теж сільська дівчина і родом, як бачите, з гірської Шотландії. Я вже знудьгувалася за домівкою.

— Ще не минуло й тижня відтоді, як я перейшов кордон, — мовив я. — Менше тижня тому я був на схилах Балкіддера.

— Балкіддера!? — вигукнула вона. — Так ви з Балкіддера? На саму тільки згадку про нього стало радісно на серці. Якщо ви пробули там довго, то не могли не знати декого з наших друзів і родичів.

— Я жив у дуже чесного і доброго чоловіка Дункана Ду Макларена.

— Невже? Я знаю Дункана, і ви не помилилися, назвавши його чесним чоловіком, — зраділа дівчина. — Дружина його теж чесна жінка.

— Це правда, — погодився я, — вони чудові люди, й місцевість там теж дуже мальовнича.

— Такої не знайдете у всьому світі! — вигукнула вона. — Я дуже люблю це місце, його цілюще повітря, люблю все, що там росте.

Мені надзвичайно сподобався запал дівчини.

— Жаль, що я не привіз вам гілочку вересу, — сказав я. — Звичайно, я допустив нетактовність, заговоривши з вами на вулиці, однак тепер, коли виявилось, що в нас є спільні знайомі, дуже прошу вас не забувати мене. Давід Бальфор. Сьогодні у мене щасливий день: я став власником маєтку, а нещодавно уникнув смертельної небезпеки. Мені хотілося б, щоб ви пам'ятали моє ім'я заради Балкіддера, — додав я, — а я пам'ятатиму ваше у зв'язку з моїм щасливим днем.

— Моє прізвище не вимовляється, — заявила вона гордовито. — Вже більше ста років воно ніким не згадувалось, хіба що тільки на смертному ложі. Я безіменна, як ті феї. Зараз мене називають Катріоною Драммонд.

Тепер, звичайно, я знав, з ким маю справу. У всій Шотландії було заборонене тільки одне ім'я — ім'я Макгрегорів. Та замість того, щоб тікати від такого небажаного знайомства, я ще більше скріпив його.

— Мені доводилося сидіти за одним столом з чоловіком, що був у такому ж становищі, як і ви, — сказав я, — і думаю, що він ваш родич, його звали Робін Ойг.

— Невже?! — вигукнула вона. — Ви зустрічалися з Робом?

— Я провів з ним цілу ніч, — відповів я.

— Він — нічний птах, — зауважила дівчина.

— У господаря було дві флейти, — вів я далі, — тож ви можете судити, як минув час.

— У всякому разі ви, очевидно, не ворог, — промовила Катріона. — Це його брата, а мого батька щойно провели тут червоні мундири.

— Невже? — здивувався я. — Так ви дочка Джеймса Мора?

— Єдина його дочка, — відповіла вона, — дочка в'язня! Як я могла забути про це хоч на годину і розмовляти з незнайомцем!

Тут один з її супутників звернувся до неї жахливою англійською мовою, запитуючи, як їм добути хоч трохи тютюну. Я затримав на ньому свій погляд: це був невисокий на зріст клишоногий чоловік з рудим волоссям і великою головою. Згодом мені довелося, на своє нещастя, ближче познайомитися з ним.

— Сьогодні тютюну не буде, Нейл, — сказала дівчина. — Як ви дістанете його без грошей? Це навчить вас надалі бути уважнішим. Думаю, що Джеймс Мор буде не дуже задоволений Нейлом з Тома.

— Міс Драммонд, — сказав я, — я вже говорив вам, що сьогодні у мене щасливий день. Слідом за мною йде розсильний з банку. Згадайте, що мене гостинно прийняли на вашій батьківщині, в Балкіддері.

— Вас приймала людина не мого клану, — перебила дівчина.

— Ну й що ж. Я дуже зобов'язаний вашому дядькові за його гру на флейті. Крім того, я запропонував вам свою дружбу, а ви забули своєчасно відмовитися від неї.

— Ваша великодушність робила б вам честь, коли б ішлося про велику суму, — мовила вона, — але скажу вам, у чому справа. Джеймс Мор сидить у в'язниці, закутий у кайдани. Останнім часом його щодня приводять сюди до генерального прокурора…

— До генерального прокурора? — здивувався я. — Хіба це…

— Це будинок генерального прокурора Гранта з Престонгрейнджа, — відповіла вона. — Сюди вже кілька разів приводили мого батька, не знаю, з якою метою; та, здається, з'явилася якась надія на його звільнення. Весь цей час мені не дозволяють бачитися з батьком, а йому — писати мені. Нам доводиться чекати його на Кінг-стріт, щоб передати по дорозі тютюн або щось інше. А сьогодні цей роззява Нейл, син Дункана, загубив чотири пенні, які я дала йому на тютюн. Джеймс Мор залишиться тепер без тютюну і думатиме, що дочка забула про нього.

Я вийняв з кишені монету в шість пенсів, дав її Нейлу і послав його по тютюн. Потім, звертаючись до дівчини, зауважив:

— Ці шість пенсів були зі мною в Балкіддері.

— О-о, — розчулилась вона. — Ви друг Грегорів!

— Мені не хотілося б обдурювати вас, — промовив я. — Дуже мало знаю про Грегорів, а ще менше про Джеймса Мора і його справи; але тепер, здається, дещо узнав про вас, і якщо ви назвете мене «другом міс Катріони», то зовсім не помилитесь.

— Одне не може бути без другого, — мовила вона.

— Постараюсь заслужити це ім'я, — сказав я.

— І якої ви будете про мене думки, — вигукнула дівчина, — коли я простягаю руку першому-ліпшому незнайомцеві!?

— Скажу тільки, що ви хороша дочка.

— Я поверну вам гроші. Де ви зупинились?

— Правду кажучи, поки що ніде, — відповів я, — бо прибув у місто менше трьох годин тому. Та коли ви дасте мені свою адресу, я наберуся сміливості і сам прийду по них.

— Чи можу я покластися на вас? —