Читати книгу - "Слово про Ігорів похід"

Загородіть полю ворота

Гострими своїми стрілами

За землю Руську, за рани Ігореві,

Хороброго Святославовича!»

Уже Сула бистрая

Не рине срібними струмнями

До города Переяслава,

Двіна-ріка тече болотами

Назустріч грізним половчанам,

Крик поганих розтинається!

Сам тільки Ізяслав, син Васильків,

Подзвонив мечами своїми гострими

У шоломи литовські.

Приголубив він славу ратну

Діда свого Всеслава,

А самого його під щитами багряними

Литовські мечі приголубили.

І сходив він кров’ю юною,

Сам собі слово промовляючи:

«Дружину твою, княже,

Укрили птиці крилами,

Звірі її кров полизали».

Не було там брата Брячислава

Ані другого, Всеволода,

Сам-один зронив він перлову душу

Крізь золоте намисто.

Голоси жалобою лунають,

Навкруги веселощі примовкли,

Трублять труби городенські.

Ярославе і всі внуки Всеславові!

Преклоніть ви свої корогви,

Укладіте в піхви мечі оганьблені:

Втратили-бо ви дідівську славу!

Ви своїми чварами

Зачали наводити невірних

На землю Руську,

На життя Всеславове!

Що ж то була за наруга

Через лихі усобиці

Від землі Половецької!

На сьомім віці Трояновім

Метнув князь Всеслав жереб

На дівчину, йому любу.

Сів він на бистрого коня,

Помчався до Києва-города,

Діткнувся кінцем списа

До золотого столу київського.

Поринув він лютим звіром

Серед ночі темної

Із города Білгорода,

Окрився млою синьою,

А вранці-рано

Відчинив сокирами браму новгородську,

Розбив славу Ярославову,

Скочив вовком до Немиги з Дудуток.

Не снопи кладуть на Немизі, —

Кладуть голови молодецькі,

Молотять ціпами булатними,

Стелять на току життя,

Одвівають душу від тіла.

Береги криваві немизькі

Не добром-збіжжям засіяні, —

Засіяні кістьми синів руських.

Всеслав-князь людей судив,

Городи мирив із князями,

А сам вовком серед ночі темної

Вибігав із города з Києва,

До півнів сягав Тмутороканя,

Вовком путь перебігаючи

Великому Хорсові.

Йому в місті Полоцьку

Дзвонили дзвони до заутрені,

У святій Софії раннім-рано,

А вже в Києві він чув той дзвін.

Віща душа була

В тілі його молодецькому,

А не раз, не два біди зазнавала.

Тим же то Боян віщий

І склав колись мудру приповідку:

«Ні мудрому, ні меткому,

Ні за пташку прудкішому

Суда божого не минути!»

Ой і стогнати землі Руській,

Колишні часи і князів колишніх

Пригадуючи!

Не можна ж було прикути

Того старого Володимира

До гір київських!

Стали-бо корогви

Одні Рюрикові, інші — Давидові,

В різні боки вони розвіваються,

Списи співають на Дунаї!

* * *

Ярославни-княгині чути голос.

Як та чайка-жалібниця,

Стогне вона вранці-рано:

«Полечу, — каже, — зозулею по Дунаю,

Умочу бобровий рукав

У Каялі-ріці,

Обмию князеві криваві рани

На тілі його дужому!»

Плаче-тужить Ярославна

Вранці в Путивлі на валу,

Словами промовляючи:

«О вітре, вітрило!

Чому, господарю, силою вієш?

Чому мечеш ворожі стріли

На крилах своїх легких

Проти воїнів мого милого?

Чи то мало тобі шугати під хмарами,

Кораблі на синім морі гойдаючи?

Чому, господарю, по ковилі срібній

Розсіяв ти мої радощі?»

Плаче-тужить Ярославна

Вранці в Путивлі на валу,

Словами промовляючи:,

«О Дніпре-Славуто!

Пробив ти кам’яні гори

Крізь землю Половецьку,

Гойдаєш кораблі Святославові,

До полків несучи Кобякових.

Принеси ж ти, господарю,

До мене мого милого,

А не слала б я сліз йому ревних

На море пораненьку!»

Плаче-тужить Ярославна

Вранці в Путивлі на валу,

Словами промовляючи:

«Сонце світле, трисвітле!

Для всіх ти тепле і красне!

Чому ж, сонце-господарю,

Простерло гаряче своє проміння

На воїнів мого милого

У полі безводному,

Спрагою їм луки посушило,

Тугою сагайдаки склепило!»

* * *

Опівночі море заграло,

Мла іде стовпами-вихрами,

Ігореві-князю бог путь являє

Із землі Половецької

На землю Руську,

До отецького золотого престолу.

Погасла зоря вечорова,

Ігор спить, Ігор не спить,

Ігор мислю поле міряє

Од великого Дону

Та й до Дінця малого.

Овлур свиснув на коня за річкою:

Подає вістку князеві…

І нема вже князя Ігоря!

Стогне-гуде земля,

Шелестить трава,

Намети половецькі сколихнулися.

А Ігор-князь поскочив горностаєм

Між очерети високі,

Білим гоголем на воду полинув.

Іспав же він на коня бистрого

Ще й помчався вовком-сіроманцем

До лугу донецького,

Ще й полетів ясним соколом,

Гуси-лебеді в тумані сизому

На підживок собі забиваючи.

Коли Ігор соколом летить,

Овлур сірим вовком стелеться,

Студену росу струшуючи:

Заморили ж вони бистрі свої коні.

Каже Донець: «Княже Ігорю!

Не мало тобі слави,

Кончакові — досади лютої,

А Руській землі веселощів!»

Каже Ігор: «О Донець-ріко!

Не мало тобі слави,

Що носив ти князя на хвилях,

Стелив йому траву зелену

На берегах срібних.

Окривав теплим туманом

У затінку зеленого дерева,

Стеріг на воді гоголем,

На хвилі птахом-рибалкою,

На вітрі качкою-чорнухою!»

Не така ж та річка Стугна,

Що мало води в собі має,

Та чужі збирав собі потоки,

Широко в гирлі розливаючись!

Потопила вона край темного берега

Юнака князя Ростислава.

Плаче мати Ростиславова

По юнакові Ростиславу-князеві!

Никли квіти жалощами,

Дерево з туги к землі клонилося!

Не сороки заскрекотали, —

Їдуть Гзак і Кончак

Слідом Ігоревим.

Тоді ворони не крякали,

І галич примовкла,

І сороки не скрекотали, —

Тільки полози повзали,

Тільки дятли стукотом

Шлях до річки показували,

А ще соловейки співом веселим

Ясен світ віщували.

Каже Гзак Кончакові:

«Коли сокіл до гнізда відлітає, —

Не пустім молодого соколяти,

Золотими стрілами застрельмо».

Каже Кончак Гзакові:

«Коли сокіл до гнізда відлітає, —

То опутаймо соколя його

Красною дівчиною».

Каже Гзак Кончакові:

«Як опутаєм його

Красною дівчиною,

То не бачити нам ні соколяти,

Ані дівчини тієї красної,

Тоді нас птахи почнуть бити

В полі нашому половецькому!»

* * *

Сказав Боян, піснетворець давній

Часу Олега ще й Ярослава,

Про дні сказав Святославові:

«Тяжко голові без плечей,

А зле тілу без голови».

Так само тяжко й Руській землі

Без князя Ігоря.

Сонце сяє в небі ясному,

Ігор-князь — у Руській землі!

Дівчата співають на Дунаї,

В’ються голоси через море

До Києва-города.

Їде Ігор Боричевим

До святої богородиці Пирогощої.

Землі раді, городи веселі,

Співають вони про давніх князів.

Про молодих виспівують.

Слава славна Ігорю Святославовичу,

Буй-турові Всеволоду,

Володимирові Ігоревичу!

Здоров’я князеві й дружині,

Що борються за народ християнський

Із військами поганими!

Князям і дружині слава!

Амінь.