Читати книгу - "Небесна стріла"

Отець Бравн озирнувся довкола і переконався, що поруч нікого немає. Він уже минув останні будинки, з зачиненими дверима та віконницями, і тепер йшов вузьким проходом між двома стінами, зведеними з безформного, але гладкого каменю, що проросли пучками колючого бур’яну. До кафе ще далеко, навіть не було видно його вогнів. Під аркою ледь виднівся хідник, вимощений великими кам’яними плитами, і ще можна було розгледіти кілька розлогих груш. Раптом священика охопило якесь похмуре передчуття, він відчув, що йому стає зле, та він навіть не думав зупинятися. Адже отець Бравн був хоробрим чоловіком, а його цікавість була навіть більшою, аніж хоробрість. Упродовж усього життя він відчував непереборне бажання будь-якою ціною докопатися істини, навіть у найменших дрібницях. Часом це бажання таки доводилося приборкувати, однак перебороти його повністю не вдалося. Отож, священик упевненими кроками пройшов під аркою, і раптом з пальми, ніби мавпа, зістрибнув чоловік і кинувся на нього з ножем. Отець Бравн обернувся, похитнувся і впав на землю, а на його обличчі застиг вираз величезного здивування.

У тому ж місті, в той самий час жив ще один молодий американець, повна протилежність містера Пола Снейта. Це був Джон Адамс Рейс, електротехнік, якого Мендоза запросив провести електрику в старій частині міста. У міжнародних плітках та політичних інтригах він орієнтувався набагато гірше, аніж журналіст. Тому що, по суті, в Америці на мільйон містерів Рейсів є лише один містер Снейт. Рейс був винятковим лише у тому сенсі, що працював дуже добросовісно, а щодо решти — це був звичайнісінький чоловік. Він починав фармацевтом на Далекому Заході й усього у своєму житті добився власними силами, порядністю та добросовісністю. Своє рідне місто він і до сьогодні вважав центром всесвіту. Релігія, якої його навчили ще з раннього дитинства, коли на колінах матері він слухав читання з родинної Біблії, була протестантським різновидом християнства. Він вірив і сьогодні, настільки, наскільки може вірити така зайнята людина. Навіть захоплюючись новітніми досягненнями науки і техніки, проводячи небезпечні експерименти, виробляючи чудеса зі світлом та звуком, цей чоловік свято вірив у те, що на цьому світі немає нічого прекраснішого, ніж домашній затишок, матір, родинна Біблія і дивакуваті звичаї рідного міста. До своєї матері він ставився так щиро і благородно, немовби був романтичним французом. Містер Рейс був щиро переконаний: Біблія — це саме те, що треба, хоч, подорожуючи світом, він уже встиг помітити, що його переконання поділяють далеко не всі. Було б дуже дивно, якби йому сподобалася багата обрядовість католиків; усі ці мітри та жезли він недолюблював так само, як і містер Снейт, хоч Рейс ніколи не висловлював свою нелюбов так самовпевнено. Реверанси та галантні поклони містера Мендози його дратували так само, як масонський містицизм атеїста Альвареза. Цілком можливо, що життя у тропічній країні, де червоний колір шкіри індіянців змішувався з кольором іспанського золота, було для нього надто яскравим та колоритним. Так чи так, він не вихвалявся, коли говорив, що на світі немає кращого місця, аніж його рідне містечко. Насправді це означало, що десь далеко існує щось просте, непретензійне і зворушливе, щось, до чого він прагне усією душею. Віднедавна Рейса стало охоплювати незбагненно дивне відчуття: виявилося, що ніщо так яскраво не нагадувало йому про провінційні звичаї та про читання родинної Біблії на колінах у матері, як кругле обличчя і старомодна парасолька отця Бравна.

Він навіть зауважив, що почав спостерігати за метушливим священиком, як той комічно поспішав містом у справах. Рейс спостерігав за ним з якоюсь майже хворобливою цікавістю, ніби священик був ходячою загадкою чи парадоксом. Здавалося, у всьому, що він недолюблював, раптом виявилося щось, що викликало у нього величезну симпатію. Це було так, ніби він раптом побачив, що диявол, на відміну від дрібних чортенят, — це цілком звичайна істота.

І ось, коли у місячну ніч він визирнув зі свого вікна, то побачив, як вулицею у бік міських воріт у крисатому чорному капелюсі та широкому чорному плащі іде, човгаючи, той самий «диявол», демон незбагненної бездоганности. Незрозуміло чому, Рейса зацікавило, куди це священик може прямувати в такий час, та які у нього плани, і він так захопився, що чорна постать уже давно зникла з поля зору, а він усе ще стояв біля вікна, дивлячись на вулицю. Аж потім Рейс побачив щось, що заінтригувало його ще більше. Вулицею, ніби освітленою сценою, пройшли двоє чоловіків, яких він одразу ж упізнав. Блакитне світло місяця вихопило з темряви велику кучму волосся на голові виноторговця Екштейна, а ще обриси темнішої і вищої постаті з орлиним носом, у дивакуватому старомодному циліндрі, яка нагадувала примару в театрі тіней. Однак, уже в наступний момент Рейсові стало соромно, що місяць отак пожартував з його уявою. Він придивився уважніше, і пізнав у другій постаті чорні іспанські бакенбарди і гострі риси обличчя лікаря Кальдерона, шанованого міського медика, якого він якось зустрів у містера Мендози, коли той хворів. У тому, як вони перешіптувалися, як вдивлялися у темряву, було щось підозріле. Піддавшись раптовому імпульсу, Рейс перестрибнув через низький підвіконник, опинився на вулиці, і з непокритою головою, пішов слідом за чоловіками. Він бачив, як вони зникли під темною аркою, а через мить там почувся жахливий крик. Хтось кричав голосно і пронизливо, цей крик особливо запам’ятався Рейсу, тому що цей хтось виразно промовив кілька слів на якійсь незрозумілій йому мові.

У наступний момент почувся тупіт ніг, якісь вигуки, а потім вежі на воротах і пальми аж затремтіли від крику, викликаного чи то люттю, чи то горем. Натовп, який зібрався, відсахнувся, здавалося, він от-от помчить назад, у місто. А потім під зануреною у темряву аркою печальною луною прокотилася звістка:

— Отець Бравн мертвий!

Рейс ніколи так і не зрозумів, чому від цієї звістки у нього всередині все ніби обірвалося, йому здалося, що зруйновані його найзаповітніші мрії. Він що сили побіг до воріт, де зіткнувся зі своїм співвітчизником, журналістом Полом Снейтом.

Той саме повертався у місто, він був блідий, як примара, і нервово перебирав пальцями.

— Це правда, — підтвердив він, і в його голосі пролунало щось подібне до скорботи. — Немає жодної надії. Лікар оглянув його, і так і сказав: «Надії нема». Якісь місцеві червоношкірі, хай їм грець, вдарили отця по голові, коли він проходив через ворота. І