Читати книгу - "Майже по-людськи"

— Захоче що? Погратися зі мною? — закивав Орест. — Привітатися своїми новими кігтями?

Віка підняла на нього вологі очі і бентежно кивнула.

Діма важко опустився на крісло. Коли Орест сказав, що мабуть піде за айфоном, то він хотів запропонувати піти з ним. Орест і Лада жили трохи далі по вулиці, у високому маєтку за три будинки від них. Це була б така пригода! Він давно хотів пережити щось таке, як у кіно. А тут — кіт-мутант.

Та слухаючи розмову сусіда й сестри і згадуючи кігті, лапи, ікла, очі нової подоби його кота, Дмитрик зрозумів, чому він з таким захватом дивився ті фільми. Тому що то — вигадка. І якби в кіно він потрапив у таку халепу, а кіт на нього б напав, то він би неодмінно знайшов якийсь спосіб урятуватись від лап звіра, або його б урятував хтось, в останній момент. Та правда в тім, що в реальності навіть всі вкупі вони не здатні впоратись з котом, який захоче випробувати свої новоявлені пазурі на їхніх тілах. Тепер їхній старий добрий кіт перетворився на машину для вбивства, а подолати його буде не легше, ніж зрілого тигра.

Реалії суворої дійсності полягали в тому, що вийшовши на двір він не зможе стати героєм. Він стане трупом. Крім того, Дімі невдовзі мало виповнитись десять років. Він небагато що знав про смерть бо в його житті ще не було жодного похорону, однак подумав, що то буде геть не круто, якщо його не буде тут в той день, коли він стане десятирічним.

ГУП!

— Знаєте, шкода, шо він настільки домашній, — невесело сказала Віка. — Якби він частіше десь лазив, як нормальні коти, то може зараз би кудись подався. А ми втікли б.

— Таке враження, що в нього з цією хатою якісь особисті рахунки. Чи з кимось із нас, — мовив Орест, коли вони знов почули скавуління й шкряботіння у вікні. — Хоче попасти в хату, хоч би що.

— Кося стає дуже злою… — констатувала Лада. — Тепер вже дуууже зла! Вона така не була, коли ми тільки прийшли.

І ця злість розпалюється, думав Дмитро. Але чому? Що такого є в хаті, що чудовисько так наполегливо намагається сюди прорватись? Спочатку його скавчання було жалісним, але тепер нявкоти коцьки все більше починають нагадувати пряму погрозу. Що такого життєвоважливого він тут забув? Чому не подасться знайти це деінде?

«Бо він домашній кіт. А домашньому коту треба…»

– Їсти!.. Ну звісно! — Діма скочив зі свого стільця і всі здивовано подивились на нього. — Його сьогодні ще ж ніхто не кормив!

— Ти хочеш сказати…

— Да! — перебив він Віку. — Ти сказала, що мати збиралася поспіхом. А це означає, шо вона могла просто забуть його погодувать!

Віка напружила лоб:

— Коли я побачила, чим він став, то якраз збиралася його покликати, шоб кинуть пару рибчин… — її очі засвітилися і вона підняла їх на Діму.

— Може спрацювати! — зауважив Орест, підводячись.

– Ідем годувати косюууу!.. — викинула руки вгору Лада і побігла в кухню.

— Мнєу?! — почулося від вікна.

Віка відкрила холодильник, Діма витягнув надрізану банку «Озерської», Лада зняла гвіздка на стіні дощечку, Орест подав ножа. Тоді Діма поклав ковбасу і відрізав шматок.

— Здурів, чи шо?… — поцікавилась Віка. — Він же тепер здоровий.

— Ну да, того я і відрізав такий здоровий кусок.

— Діма, думаю тепер йому й цілої палки навряд чи хватить.

Діма про це не подумав. Вірніше, він про щось таке мислив, коли вони заходили в кухню, але коли йому подали ніж і дощечку — видно спрацював якийсь умовний рефлекс, і хлопчик почав краяти ковбасу, як робив це багато разів до того.

Діма відрізав залізяку, яка зчіплювала шкурку на кінці палки, і вони вийшли у вітальню, коли двері знову затрусилися після чергового «ГУП!»

Всі відступили на крок.

— Може… Може хтось його буде відволікати, поки інші будуть викидати ковбасу? — мовила Віка.

— От ви цим і займіться, — розпорядився Орест. — А ми з Дімою покличемо його, коли він зайде за хату, і коли він покажеться, то викинемо наїдок і швиденько зачинимо двері.

Орест пішов з дівчатами та допоміг їм відчинити вікно. Коли він повернувся, то Діма почув, як дівчата кицькають, кричать та кличуть кота на ім’я.

— Такий шум! — зауважив Орест. — Сусіди можуть почути, — його очі округлилися. — Точно! Можна якось дати знати сусідам, що ми в біді!

— Не буде толку, — похитав головою Діма. — Ми вже з Вікою про це говорили, поки вас не було.

— Чомууу?

— Бо наші сусіди навпроти поїхали на вихідні на якісь шашлики. Дядя Валєра з тьоть Зіною поїхали ще вчора, в село, садити картоплю, здається… Збоку хата продається, ти знаєш. От і лишається одна баба Орися, від кухні, а вона самушеча, так тато казав.

— А ті шо навпроти, далі по дорозі?

— Я їх ще сьогодні не бачив. Може тоже вдома нема.

Орест більше не запитував. Діма поглядав на нього і знав, про що той думає. Якби батько не загородив два роки тому двір височенним дерев’яним парканом замість звичайної іржавої сітки, то хтось із пішоходів давно б вже помітив здоровенного кота. Дехто вирішив би, що це йому примарилось, хтось вважав би себе божевільним, але хтось обов’язково розбурхався б, сполошився б, і неодмінно когось викликав би. Може навіть поліцію. Бо коли бачиш, як хтось в костюмі кота намагається проникнути в хату, при цьому гучно нявкаючи, то логічно припустити, що