Читати книгу - "У черзі за святою водою"

Макдональдси стали чи не першими закладами харчування на пострадянських теренах, де гарантовано зразкову чистоту. Калюжі швидко підтирають, все регулярно миють. Було би неправдою сказати, що в нью-йоркських закладах цієї мережі аж так брудно. Там також і миють, і підтирають. Але все — старе і протерте до дірок, колись білий пластик порепаний до чорноти від багатолітнього ревного шкрябання і вже давно потребує не миття, а ґрунтовної модернізації.

У київських Макдональдсах пенсіонерів не побачиш, хі­ба що якийсь осучаснений онук привів дідуся чи бабусю про­демонструвати їм оту чудасію. У київських Макдональдсах загалом весело, жваво, панує дух ситості й забезпеченості. Ті, хто зголодніли, мандруючи містом, і можуть собі дозволити хіба що на ходу запхати до рота біляш, чебурек, хот-дог чи шаурму, ризикуючи заляпати одяг жиром чи кетчупом, із заздрістю поглядають на тих, хто за склом у теплому чистому приміщенні споживає фішмак або даблчиз із картоплею фрі, запиваючи цю їжу фантою або кавою з молоком. До речі, у Нью-Йорку культового пакетика із цією самою картоплею не подають, його заступив тоненький картопляний плацик, що його, скривившись, поїдає яка-небудь висушена сива істота. У Києві зовсім не так. У нас у Макдональдсі можна побачити забезпечених матусь, які привели своїх добре відгодованих діток спожити черговий БігМак. Можна побачити родини гостей столиці з регіонів, які, певне, цілий рік відкладали гроші на вікенд у Києві, щоб, принаймні у цей день, ні в чому собі не відмовляти. Адже серед місць особливого інтересу столиці України Макдональдс є обов’язковим елементом списку!

У Києві, так само, як і у великих містах світу, вже на сьогодні повно інших місць фаст-фуду, себто швидкої їжі — «Швид­ко», «Два гуся», «Смак», «Містер Снек», є мережа китайських їдалень тощо. Але «Макдон», який на наших теренах з’явився першим, ще не став їдальнею для вбогих, як це сталося на його батьківщині. Українські діти, зазвичай, канючать повести їх саме до Макдональдса. У ресторанах саме цієї мережі провадять дитячі дні народження з тортами і свічками в окремих кімнатках — абсолютно неймовірно уявити бодай якусь вечірку в ресторані відповідного славетного бренду на його батьківщині. Хоча, вочевидь, колись у Нью-Йорку гуляли й по МакДональдсах: у деяких ще й досі стоять фортеп’яна, щоправда, повернуті зубами до стіни.

А сьогодні у Нью-Йорку до МакДональдсів плентаються поїсти або туристи, які, попри нічне життя, встали зарано, і в яких у готелі нема сніданків, або місцеві з тих, у кого життя, м’яко кажучи, на спаді. То ж чи не занепад на батьківщині спонукає завойовувати світ?..

Духовне життя будь-якої спільноти — культурної етнічної, расової, релігійної, а тим паче держави, не є можливим без великих людей. Це — істина, висловлена багато разів. Американський філософ Ральф Волдо Емерсон писав: «Вірування у великих людей лежить у нашій природі. Всі міфології починаються з напівбогів: обставина величава, поетична. Їхній дух ширяє над усіма». І далі: «Знайти велику людину — ось мрія юності та одне з найважливіших прагнень зрілого віку».

Це одна з причин того, що проекти штибу Great Britons, Unsere Besten, De grootse Belg, Mari Romani, Les Plus Grands Francais des tous les temps, та й наші «Великі українці» при­вернули значну увагу як громадян цих країн, які підтримали проекти своєю участю в них, так і численних коментаторів-журналістів, науковців.

Але успішність згаданих вище телешоу має й інші причини, не такі пафосні, як відзначені американським філософом-моралістом. Річ іще й у досить великій популярності всіляких рейтингів серед найширших кіл споживачів медіа-продукції. Любов до рейтингів свідчить про внутрішню потребу ранжування об’єктів, установлення їх ієрархії, притаманну ледь не кожній людині. Потреба структурувати сукупність різнорідних сутностей є своєрідною формою опору хаосові, спробою надання гармонії невпорядкованому простору. Так, рейтинги — досить спрощена форма впорядкування хаосу, але все одно — то спроба встановлення порядку, любов до якого серед споживачів медіа-продукту, певне, і приваблює його виробників.

Постмодерна культурна ситуація характерна й тим, що у процесі укладання численних рейтингів плутаються минущі та «вічні» ієрархії. До списків потрапляють не лише оті великі люди, герої, про яких писали Емерсон або Карлайль, а й топ-моделі, футболісти чи діючі політики. За потраплянням тих чи тих історичних особистостей на перші місця ієрархій «на всі часи», до загалу героїв-державників чи національних поетів, також свого часу стояли «земні» обставини, які сьогодні забулися. Тим, хто не сприйняв остаточно пост­модерної культурної ситуації, наявність «позачасових» ієрархій сприймається чимось самозрозумілим, вищим за сьогоденні медійні рейтинги. А пересічним споживачам культурного медіа-продукту подобаються проекти, де в складанні рейтингів беруть участь вони самі. Головне — щоб режисери шоу викликали в учасників необхідний запáл, бажання бачити «свого» кандидата серед переможців. І тому сусідство в популярних рейтингах постатей, що їх наступне покоління забуде, із тими, кого в тій чи тій формі пам’ятатиме, є ознакою сучасного культурного простору.

У світлі всього цього проект «Великі британці», здійснений каналом ВВС у 2002 році, виявився дуже успішним і при­вернув значну увагу британських телеглядачів. Потім цей формат купили в багатьох країнах Європи, у США та Канаді. У травні 2008 року завершився проект «Великі українці», який проходив то мляво, то з певним пожвавленням, але скандальний фінал зібрав чи не більше відгуків у пресі, ніж весь хід проекту.

Цей проект, а також і скандал навколо нього, вкотре поновив дискусію про те, якого