Читати книгу - "Казка старого мельника"

Хлопчаки з напівпорожнім відром риби та виміняною городиною прийшли до Мельника. Той саме розкурив люльку із запашними травами і мрійливо вдивлявся в ніч.

Андрійко відкашлявся і звернув на себе увагу Мельника. Той глянув на хлопців веселим поглядом і запитав:

— Що козаки, у гості до мене?

— Господарю, дозвольте вас рибкою пригостити, щойно наловили... — сказав Андрійко.

— А-а, хитруни... прийшли до старого оповідок послухати? — видно, що Мельник зрадів своїм гостям. — Тоді беріть казан та наставляйте юшку. А я вам таку оповідку заготував, що жижки будуть труситися від страху! Не боїтеся?

Хлопці з якимсь острахом дружно проковтнули грудки, котрі стали у них поперек горла, і в один голос відповіли:

— Ні, не боїмося...

— Тоді до роботи, а я вам зараз допоможу.

Поки хлоп’ята чистили рибу та городину, Мельник викотив їм казан, почепив на триногу над заготовленими дровами, нахилився над полінцями, щось шепнув, і під казаном спалахнув сніп іскор, вогонь весело заплигав по деревині. Хлопці зі здивуванням і острахом перезирнулися між собою. Мельник налив у казан води із відра. Андрій щось сказав на вухо Сергійку, той кудись побіг і скоро повернувся з гуртом дітлахів, що радісно взялися допомагати їм куховарити.

— Оце — по-братському, по-козачому, — похвалив Мельник. — А що за козак, який не уміє юшки зварити, правда ж? То ви козакуйте, а я обійду стан, гляну, чи усюди порядок, — і пірнув у пітьму.

Він уже обійшов увесь стан, поговорив з людьми про те, про се та підійшов до воза Забрьох. А на возі — хропіння, що страх!

— Іване, побійся Бога, хропеш, наче той ведмідь у барлозі! — штурнув Івана в плече. — Дай людям поспати.

Та насправді Іван спав під возом, він завовтузився звідтам і відказав:

— Та то не я, то моя Параска.

Параска, почувши своє ім’я, на мить затихла, а потім забурмотала під носа:

— Щоб йому прочуханів... Та щоб тебе чорти взяли... Та я їх...

— Парасонько, голубонько, спи, моя мила, спи... — промуркотів Іван з-під воза.

Параска посміхнулася крізь сон і з не властивою їй лагідністю промуркотіла:

— Лайдака ти! Та я тобі...

— Така вона буває — любов, — вирішив про себе Мельник і повернувся до вогнища, яке колом обсіли хлопчаки.

Ті встигли зголодніти і раз у раз зазирали до казана. Юшка весело булькала, лоскотала запахом ніздрі, розпалювала апетит. Мельник підійшов до компанії, тримаючи під рукою велику круглу хлібину.

— Ну, що козаки? Вечеря готова? — запитав.

— Схоже, готова, — за всіх відповів Андрійко. — Так і проситься на зуб.

Мельник кивнув. Хлопці зняли казан і поставили на старе жорно. Розсілися довкруж. У центрі велично зайняв місце Мельник.

— Помолімося перед вечерею, — сказав і перехрестився.

За ним — хлопці, вони молитовно склали руки і під носа тихенько стали промовляти «Отче наш». Коли закінчили, Мельник лезом ножа перехрестив хлібину і почав відрізати окраєць за окрайцем та подавати дітям. У хлопців у руках з’явилися дерев’яні ложки. Старий першим скуштував юшку, а за ним дули на гаряче і присьорбували дітлахи.

— Оце б іще добрий шматок сала умлекати — і як на хрестинах у батюшки побував... — сказав задоволено Сергійко.

Компанія розсміялась. Андрійко підсунувся ближче до Мельника, що весело подивлявся на хлопців і тільки й чекав, щоб його попросили розповісти казку.

— Пане Мірошнику, а коли ви нам казку розкажете? — нарешті запитав Андрійко.

— Та година вже пізня, спати час, — відказав той, наче знехотя. — Чуєте, як Параска хропе?

Всі прислухалися. Над рікою розливалося її могутнє харчання.

— Дай їй Боже здоров’я, — вирішив Василько, — аж комарня порозліталася, не витримала.

— Навіть жаби не кумкають, а що вже про цвіркунів казати — від страху порозбігалися, — зауважив, вслухаючись у ніч, Сергійко.

Хлопці розсміялись. І тут полинула тиха мова Мельника...

— Ось так було й у ті роки, про які мало хто пам’ятає, тільки старі люди можуть щось пригадати, але й ті плутають багато чого. Давно це сталося, ще до козаччини. У Чорному Лісі завелися нечестиві песиголовці. Виття і гарчання страшне стояло в лісі й у перелісках. Ні дівчині з хати вийти по ягоди, ні доброму чоловікові в путь рушити. Люди поховалися по своїх домівках, чекали лихої години і не знали, чи прийде лицар, який визволить їх від лиха, а чи загинуть вони ні за цапову душу на своїх забутих Богом хуторах. Та один добрий парубок цього не знав. І вирушив собі в дорогу, щоб найнятися на роботу до великого і багатого пана Адама... Звали його Миколка...

Юнак