Читати книгу - "Ніжно відданий Декстер"

І чому? Як почався весь цей гидкий безлад? Все, що я наробив, було лише факт того, що я хотів бути собою.

Глава 2

Іноді приходять такі ночі, коли Темний Мандрівник просто зобов'язаний вийти погратися. Це неначе вигул собаки. Ви можете ігнорувати гавкання і дряпання дверей деякий час, але потім будете вимушені вивести звірину на вулицю.

Минуло небагато часу опісля похоронів детектива ЛаҐерти, коли мені здалося, що пора вже прислухатися до нашіптуючого голову із заднього сидіння і почати планувати свою невеличку пригоду.

Я знайшов ідеального приятеля для ігор, дуже правдоподібного агента з нерухомості на ім'я МакҐрегор. Він був щасливим, веселим чоловіком, який обожнював продавати будинки родинам із дітьми. Особливо родинам із хлопчиками: МакҐрегор був у захваті від хлопчиків віком від 5 до 7 років. Він був у смертоносному захваті від п'ятьох, коли я знайшов його, і можливо, що було й більше. Він був розумним і обережним, і, напевно, без візиту Темного Скаута Декстера, залишався би таким ще дуже довго. Важко звинувачувати поліцію, принаймні, у даному випадку. Все ж таки, коли зникає маленький хлопчик, лише незначна кількість людей замислиться: «Ага! А хто продав цій родині їхній будинок?».

Ну й звісно ж, Декстерів серед них було мало. В цілому, це дуже добре, але в даному випадку всім повезло, що я вирішив надати допомогу. Через чотири місяці, після того як я прочитав історію про зниклого хлопчика в газеті, мені попався схожий сюжет. Хлопчики були майже однакового віку; такі деталі завжди дзвонять у маленький дзвіночок і посилають до містера Роджерса поколюючі нашіптування через мій мозок: «Здоровенькі були, сусідчику».

Таким чином я відкопав першу історію і порівняв її. Я помітив, що в обох випадках газети, намагаючись видавати сльозу, згадували про те, що родини тільки нещодавно переїхали до своїх нових домівок. Тож я почув невеличке хихикання із тіней, і придивився трохи пильніше.

Це справді було витончено. Детективу Декстеру довелося гарно покопати, тому що на початку все виглядало так, ніби жодних зв'язків навіть не існувало. Сім'ї, про які йшла мова, були з різних районів, що відразу відмітало купу версій. Вони ходили до різних церков, різних шкіл, і використовували різні компанії по перевозкам, коли вселялися. Проте коли хихикає Темний Мандрівник, зазвичай хтось таки робить щось незвичайне. І я таки знайшов зв'язок; обидва будинки знаходились в списках одного й того ж агентства по нерухомості, невеличкої конторки в південному Маямі, яке мало лише одного агента: веселого і дружелюбного чоловіка на ім'я Ренді МакҐрегор.

Я відкопав дещо більше. МакҐрегор був розлученим і жив один у невеличкому блоковому будинку в південному Маямі на з'їзді з Олд Катлер Роуд. Він мав двадцяти шести футовий катер із каютою на причалі «Мейтесон Геммок», який знаходився поблизу його дому. Катер міг би прекрасно прислужитися місцем для ігор, стати гарним фактором, аби взяти із собою своїх маленьких приятелів в океан, не будучи почутим або поміченим. Прямо справжній Колумб болю. Окрім того, це забезпечило би шикарний варіант для позбуття бридких залишків; Гольфстрім, що проходив всього в декількох милях від Маямі, послугував йому майже бездонною вигрібною ямою. Не дивно, що тіл хлопчиків так ніхто і не знайшов.

Технологія була настільки раціональною, що я почав дивуватися, чому ж і сам не додумався до такого способу утилізації власних залишків. Дурненький я; я-то всього лише використовував свій невеличкий катер задля риболовства та плавання навколо бухти. А тут МакҐрегор примудрився придумати повністю новий підхід до насолодження вечорами на воді. Це була доволі акуратна ідея, і в секунду підняло МакҐрегора до найвищої позиції у моєму списку. Назвіть мене нерозсудливим, навіть алогічним, оскільки зазвичай я не бачив чогось корисного у людських істотах, але з якихось дивних причин я турбувався про дітей. І коли я знаходив когось, хто полював на них, уявлення було таке, ніби цей хтось всовував в кишеню Темного Метрдотеля двадцятку, аби лише пересунутись на передову позицію. Я би із задоволенням відкинув вельветовий канат і провів МакҐрегора прямо до зали, якщо насправді підтвердиться, що він робив саме те, що схоже таки робив. Звісно ж, я мав бути абсолютно впевненим. Я завжди намагався уникнути розрізання на шматочки не тих людей, і було б прикрістю почати це зараз, навіть якщо це був ріелтор. Поміркувавши, я вирішив, що найкращий шлях, аби переконатися, було відвідати його катер, про який велася мова вище.

На щастя для мене, на день опісля дощило, як і зазвичай дощить кожного дня в липні. Проте цей дощик виглядав як цілодобовий шторм, що робило його прямо тим, що й замовляв Декстер. Я пішов із лабораторії судово-медичної експертизи в поліцейському відділку в Маямі, де я й працював, раніше звичайного і зрізав відстань по ЛеЖон, а далі поїхав прямо по Олд Катлер Роуд. Звернувши наліво, як я і сподівався, на причалі «Мейтесон Геммок» все виглядало зовсім спустошеним. Але я знав — десь в ста футах була охоронна кабінка, в якій чолов'яга гаряче очікував, аби взяти чотири долара і зробити мене привілейованим до входу на причал. Не показуватися біля кабінки, виглядало доволі гарною ідеєю. Звичайно, зберегти свою четвірку було досить важливим, але той факт, що я би з'явився тут під час дощу посеред тижня виглядало би підозріло, що було якраз тим, що я охоче намагаюсь уникати (враховуючи своє хобі).

Зліва дороги була маленька парковка, яка слугувала місцем для пікніків. Стара коралово-скельна пікнічна стояла поряд із озером справа. Я припаркував свою машину і натягнув яскраво-жовту всепогодню куртку. Відчуття були такими натуральними; якраз та річ, яку надягають задля взлому катера педофіла-вбивці. Також це робило мене доволі помітним, але я несильно турбувався про це. Я візьму курс на доріжку для велосипедистів, що знаходилась паралельно дорозі. Вона приховувалася за мангровими заростями, тому якщо охоронець вирішив би висунути голову із кабінки, — що було дуже малоймовірним, — він побачив би лише нечіткого яскраво-жовтого