Читати книгу - "Дівчата зрізають коси. Книга спогадів"

Для мене головне — коли хлопці живі й цілі, головне — вчасно прикрити, вистрелити першою, поки не вистрілили «вони». Поки вони нас не чіпають і не чіпають наших хлопців, я ніколи не стріляю. Я часто бачу ціль і можу відпустити її, можу стежити за нею і не чіпати, якщо від цього не постраждають мої хлопці. У мене своя філософія щодо цього. Але якщо мої хлопці десь у біді — я можу порушити всі правила і працювати, поки вони не опиняться у безпеці. Хлопці зобов’язані повернутися цілими, живими до своїх рідних. Не завжди я працюю на позиціях, визначених у завданні, якщо бачу загрозу для своїх від цих дій. Командири із цим миряться. Для тієї війни, яка в нас зараз, головне — утримати лінію і зберегти хлопців.

Мої вражені цілі… Я завжди собі кажу, що подумаю про це потім, колись. Мені простіше, можливо, від того, що я досі на війні. Я не думаю про це. Я не хочу думати про це. Бувають моменти, коли, скажімо так, ми в цьому не зізнаємось, але ми таки не залізні. Так, солдати часом убивають — така робота військового. І коли мені говорять: «Ви ж військові, ви можете»… Та ніфіга, ми ще недавно були зовсім цивільними, ми такі ж, як усі, як звичайні люди навколо. Я не брала у руки зброї до війни взагалі. Я й зараз не люблю фотографуватися зі зброєю. Ще з часів волонтерства — з квітами фоткалась, із чим завгодно, аби не зі зброєю. Нас змусили. Нас змусили взяти в руки зброю ті люди, які прийшли в нашу країну. Так, буває, що й чоловіки плачуть, буває, що не витримують. Буває, що починають пити. Я в таких випадках на них кричу.

Були моменти, коли приходили думки, що я більше нічого не хочу, хочу все покинути, хочу додому. Було усвідомлення, що мені шкода людей, по яких довелося стріляти. Але я ніколи в цьому не зізнаюся вголос. На мене ж чоловіки дивляться. Я мушу, навпаки, якщо хтось починає розкисати, їхній бойовий дух підняти. А сама коли-небудь потім поплачу. Були моменти, коли закривалася. Тебе кидає в холод, трусить… Панічна атака називається. То холодно, то жарко, ковбасить. Але потім минає. Без цього теж ніяк — повторюся, ми не залізні. Таке і в хлопців часто буває, особливо в тих, хто брав участь у ножових боях — коли близько, це важко. Багато з тих, хто вже на дембелі, я знаю, згадують. Нехай це був один убитий, але вони його ніяк не можуть забути, згадують його очі.

Це від людини залежить. У кожного своя межа. Хтось може зламатися одразу, хтось — через рік. Причому зовнішність оманлива. Є здоровенні чоловіки, накачані, яких після першого обстрілу з бліндажа не витягнеш. Ти йому кажеш: «Виходь, уже ж усе закінчилося». А він не може — паніка. А був у нас хлопчик, миршавий, в окулярах, на вигляд років 19. Вони пішли в розвідку, і на його очах згоріло на міні двоє людей. І були поранені, один — з важким переломом таза, він сам поранений. То цей хлопець собі надав медичну допомогу, їм усім, витяг поранених, дочекався, поки приїде підмога витягати загиблих, щоб показати, де вони залишились. На вигляд — дитина, «очкарик», тишко такий, ніхто від нього цього не сподівався. А тут отак. Ніколи не знаєш, чого від кого чекати на війні.

Лежати в «льожках» і спостерігати доводиться довго, зазвичай це або ніч, або день. Таких завдань, щоб цілодобово лежати, не було, в мене принаймні. Снайпери часом грішать тим, що коли вийшов, треба одразу когось убити, одразу здійснити подвиг. А насправді часто вийти — це просто вийти, лежати, спостерігати і не зробити жодного пострілу. По-різному буває. В нас своя специфіка. Якщо стоїть підрозділ і його не займають, ми їх теж не займаємо. Якщо є поранений, не кажучи вже про вбитого снайперським пострілом нашого солдата, тоді я отримую дозвіл працювати по повній. Ну і, звісно, виходи розвідки, прикриття.

Так, у нас дивна війна. Але головне завдання, яке виконується донині, — не випускати усе це за рамки того, що є. І по змозі рухатись далі. На якихось ділянках досі постійно намагаються прорвати лінію нашої оборони, на якихось ми розуміємо, що вони надто близько до цивільних і треба їх відтісняти. Та сторона плювати хотіла на всі мінські домовленості. Дебальцево за мінськими має бути нашим, як і багато інших міст і селищ. Якою ця війна буде далі — не знає ніхто. Якщо нам дадуть можливість виконувати присягу, яку ми давали, то в ній чітко сказано, що ми присягаємо захищати народ України. Зараз, за мінськими домовленостями, той народ України, який залишився в Новоазовську, Донецьку, Луганську та на інших окупованих територіях, ми не захищаємо. Не маємо такої можливості.

Фактично нас змушують порушувати присягу. Так, той народ, який залишився в мирній Україні, ми захищаемо, ми робимо все, щоб ворог не добрався сюди, але людей, які залишилися на окупованій території України і в Криму, їх — ні. Так, це політика, я розумію, але ми будемо звільняти ту землю. І ті хлопці, які вже пішли на дембель, вони теж одразу ж стали б поряд з нами, якби була команда «вперед». Для багатьох справа принципу — повернутися в Дебальцеве, Новоазовськ, туди, де вони втратили своїх друзів, повернутися в Крим — для тих, кого змусили звідти підти. Багато воює хлопців із Криму, Донецька, Луганська. І не тому, що їм нікуди більше піти. От є в нас один із Луганська. Сім’ю перевіз, житло є — дали кімнату в гуртожитку в Дніпрі, але він воює. І таких дуже багато.

Багато хто називає нинішню війну стоянням в окопах, але ми бачимо в цьому сенс. Неправда, що після повернення в мирні міста нас дратують нічні клуби чи весілля. Мене особисто не дратують. Коли я це бачу, я