Читати книгу - "Коріння Бразилії"

Le cose tutte quante hanno ordine ira loro e questo forma che l’universo a Dio fa simigliante.
103] І почала: «Тобі ми допоможем, 104] Все має лад, і формою він є, 105] Яка весь світ на Бога робить схожим».

Рай, пісня 1.Пер. Євгена Дроб’язка

Отже, людське суспільство на землі не може мати цілі в самому собі. Його ієрархічний устрій, хоча й суворий, не спрямований на сталість і досягнення благополуччя у цьому світі. У цьому суспільстві немає місця для створінь, які шукають земний мир у речах і перевагах цього світу. Спільнота справедливих чужинна для землі, вона породжується та живе вірою у вигнання й у смертність. «Отже, — каже святий Августин, — град земний, який не живе вірою, прагне земного миру, а мета влади, що її вона здійснює у цьому граді, полягає в певному узгодженні прагнень волі різних людей в інтересах тлінного життя».

За доби середньовіччя майже не існувало свідомих прагнень проведення реформи громадянського суспільства. Світ був організований згідно з віковічними незаперечними законами, встановленими в іншому світі верховним розпорядником усіх речей. Через дивний парадокс утворювальними засадами суспільства були, в їхньому найяскравішому вираженні, ворожі сили, ворожі до світу та до життя. Будь-яка праця мислителів, великих конструкторів систем, не означала нічого іншого, крім прагнення викрити наскільки це можливо антагонізм між Духом і Життям (Gratia naturam non tollit sed perficit eam[2]). Ця праця була певним чином плідною та поважною, але у нашу добу вже немає бажання зрозуміти її глибинну сутність. Захоплення, яке сьогодні може викликати ця велична концепція ієрархії у формі, притаманній середньовіччю, насправді є лише пристрастю професорів.

* * *

По суті, власне принцип ієрархії так ніколи й не став для нас значущим у повному сенсі. Будь-яка ієрархія обов’язково ґрунтується на привілеях. Правда в тому, що задовго до перемоги в світі так званих революційних ідей португальці й іспанці, здається, вже мали яскраве розуміння специфічної ірраціональності, соціальної несправедливості певних привілеїв, насамперед, привілеїв успадкованих. Особистий авторитет, незалежно від успадкованого імені, незмінно зберігався протягом найславетніших епох в історії іберійських націй.

Принаймні у цьому пункті вони можуть уважатися справжніми першопрохідниками сучасної ментальності. Широко відомо, що португальська знать ніколи так і не стала по-справжньому непохитною та непроникною. За доби великих морських відкриттів Жіл Вісенте[3] зміг помітити, що чіткий розподіл між соціальними класами, що переважав у інших країнах, був майже відсутнім серед його співвітчизників:

Ті розумом та хитрістю живуть У Франції й Венеції повсюду, І німці, й шахраї — нікчемні люди, Закони наші геть не визнають, Де хлібороб бере собі селянку, І вище навіть в помислах не йде, А син, де батько зроду вишивальник, В дружину вишивальницю веде, Закон місцевий так велить їм жити[4].

Пер. Л. Губарєвої

Один із найвидатніших дослідників давньої історії Португалії Алберту Сампайу[5], спираючись на авторитетні документи, наголосив, що знать, хоч би якою була її зверхність у певний відтинок часу, ніколи так і не змогла створити у цій країні закрите аристократичне суспільство. Він зазначає, що поширення одних і тих самих прізвищ серед людей найрізноманітнішого статусу не є чимось новим для португальського суспільства, і пояснює це постійним взаємообміном індивідуумів, одні з яких звеличилися, а інші повернулися до народних мас, з яких колись вийшли[6].

Алберту Сампайу також наголошує, що у внесеному до Зводу законі зазначено, що родовиті ідальго (у Португалії — фідальгу) були представлені людьми всіх професій — від промислових службовців до орендарів сільських маєтків і угідь, а почестей