Читати книгу - "Ромео і Джульєтта"

синьйоро.
Що ви накажете?
Синьйора Капулетті
Річ ось в чім.— Вийди на хвилинку, мамко,
ми побалакаєм.— Вернися, мамко:
я здумала, що це й тебе обходить.
Ти знаєш, моя донька в красних літах.
Мамка
Їй-право, я злічу їх за годину.
Синьйора Капулетті
Немає чотирнадцяти.
Мамка
Зубів.
Я ставлю чотирнадцять — хоч у мене
їх тільки четверо — це правда. Скільки
лишилося до Пе́тра?
Синьйора Капулетті
Тижнів зо два.
Мамка
Так чи інак, а саме уночі
Під Пе́тра — сповниться їй чотирнадцять.
Вона з Сусаною — нехай царствує! —
однолітки. Тепер Сусана в бога.
Вона була для мене надто добра.
Кажу ж, під Пе́тра чотирнадцять буде.
Що буде — далебі, я пам'ятаю.
Це ж одинадцять літ від землетрусу,—
її я відлучила від грудей
якраз в той день — цього я не забуду.
Я полину тоді до пипки клала,
на сонці сидя під голубником.
А ми у Мантуї були із паном.
О, це я пам’ятаю! Я й кажу:
полин на пипці в мене скуштувавши,
дурненьке, гіркість враз воно відчуло.
Та так розсердилось тоді на цицьку!
Трісь — чую — голубник! Я вмить звелася
й пошкандибала геть.
Було це одинадцять літ тому.
Вона й стояла вже — ні, от вам хрест,
вона вже бігала й бродила всюди,
бо якось то була набила й лоба.
Мій чоловік — земля йому пером,
він веселун був — взяв її до себе —
"Що,— мовив,— ти упала личком? Станеш
розумною, то падатимеш навзнак.
Так, Джулю?" А воно — ось вам пречиста —
умить затихло й відказало: "так".
Дивіться ж, як тепер той жарт справдився.
Хоч літ із тисячу ще проживу,
цього я не забуду. "Джулю, так?" — він мовив.
Дурненьке стихло й відказало: "так".
Синьйора Капулетті
Ну, годі. Замовчи тепер, будь ласка.
Мамка
Еге ж, я не могла не засміятись,
коли воно сказало, стихши: "так".
Проте, ручусь, воно собі набило
так як з ядерце півникове гулю,—
страшний удар. Та й ну чимдуж ридати.
"Що,— мовив чоловік,— упала личком?
як виростеш, то падатимеш навзнак".
Воно затихло й відказало: "так".
Джульєтта
Затихни й ти, будь ласка, мамко, чуєш?
Мамка
Мовчу, мовчу. Хай бог тебе боронить,
ти між годованців моїх — найкраща.
Діждусь лише весілля —
і тоді я заспокоюся.
Синьйора Капулетті
Тож про весілля
я і прийшла порадитись. Джульєтто,
скажи, що думаєш ти про заміжжя?
Джульєтта
Про честь таку мені б не сниться ще.
Мамка
Честь! Та не я б сама тебе кормила,
сказала б: з цицьки виссала ти розум.
Синьйора Капулетті
Подумай про заміжжя. У Вероні
жінки й молодиці є, шани гідні,
що стали матерями. Я, здається,
в твої літа вже матір’ю твоєю
була, а ти дівуєш. Та — коротше:
красунь-Парис руки твоєї просить.
Мамка
От пара, панно! Буде в тебе муж
на цілий світ. Та що: неначе з воску!
Синьйора Капулетті
В Вероні квітів кращих не буває.
Мамка
Та він же справжня квітка, присягаюсь.
Синьйора Капулетті
Що скажеш? Чи полюбиш ти його?
Ти між гістьми його побачиш сюніч.
Мов книгу, вид його читай — і знайдеш
на нім красою виписану втіху.
Там риси всі у згоді пробувають,
одна одну взаємно прикрашають.
А що неясне в книзі тій відзначиш,
на берегах очей його побачиш.
Це книга неоправлена любовна.
З оправою — краса в ній буде повна.
Так, як у морі риба є,— буває —
краса в собі іще красу ховає.
Усі закохані в цій книзі славній.
Як застіжки — із золота й слова в ній.
Коли з багатством тим тебе з’єднати,
не матимеш і ти для себе втрати.
Мамка
Утрати? Де ж: від мужа жінка пухне.
Синьйора Капулетті
Скажи, Парис хоч трохи до вподоби?
Джульєтта
Я спробую, коли поможуть спроби,
вподобати. Та глибше я не гляну,
аніж на те від вас наказ дістану.
Входить слуга.
Слуга
Синьйоро, гості прибули, вечеря готова, вас кличуть, про синьйорину питають, мамку в коморі дуже лають, все стривожене вкрай. Я біжу прислужувати. Благаю вас — ідіть негайно.
Синьйора Капулетті
Йдемо. Граф жде, Джульєтто,— поспішай.
Мамка
До пари втішним дням ночей шукай.

СЦЕНА 4
Вулиця.
Входять Ромео, Меркуціо, Бенволіо з п’ятьма чи шістьма масками факелоносцями й іншими.
Ромео
Чи для пробачення промову скажем,
а чи увійдемо без оправдання?
Бенволіо
Минулися часи багатослів’я.—
Обійдемось без Купідона в шарфі
на личкові, з тонким татарським луком,
що дам, як страхопуд який, лякає,—
і без прологу, сказаного кволо
при вступові до залі за суфлером.
Нехай нас міряють вони як хочуть.
Ми танець їм одміряємо й підем.
Ромео
Дай факела. Не хочу я тих скоків.
Хоч тьма в душі, нехай нестиму світло.
Меркуціо
Ромео, друже, мусиш танцювати.
Ромео
Ні, вір мені,— у вас взуття танечне
й хода туга. А в мене в серці ту́га:
так гне мене, що ледве я ходжу.
Меркуціо
Коханче, крил позич у Купідона.
Завзятий, легко підлетиш ти д’го́рі.
Ромео
Мене він вже підбив. В такім я горі,
і взятий так в кайдани, що не можу
піднятися і трохи над печаллю.
Під тягарем кохання я хилюся.
Меркуціо
Але, хилившися, й кохання хилиш,
бо заважкий для ніжної істоти.
Ромео
Для ніжної? Воно занадто грубе,
занадто люте — колеться, мов терен.
Меркуціо
Кохання люте — лютим будь і з ним.
Вкололо — й ти коли — то й візьмеш гору.
Надіваючи маску
Дай на лице мені футляр надіти.
На маску маска. Що мені до того,
що хтось цікавий бачитиме вади:
ця пика хай за мене червоніє.
Бенволіо
Ну, стукаймо і входьмо. А ввійшовши,
відразу всі ногам роботу даймо.
Ромео
Дай факел. Хай безпечні юнаки
комиш безживний п’ятами лоскочуть.
Адже прислів’я прадідівське каже,—
факелоносець — буду я дивитись:
прекрасна гра, але мій час минув.
Меркуціо
Минулось миші,— наш констебль мовляв.
Коли попавсь, ми витягнем тебе
з того, пробач, кохання, де по вуха
ти вгруз. Та що це вдень ми світло палим?
Ромео
Та ні ж бо!
Меркуціо
Світло, я хотів сказати,
тут, гаючись, неначе вдень ми тратим.
Наш добрий задум має в п’ять разів
більш толку, аніж наші п’ять голів.
Ромео
На маскарад піти — хороший задум,
хоч мало толку.
Меркуціо
Чом? Скажи нам ла́дом.
Ромео
Я бачив сюніч дивний сон.
Меркуціо
І я.
Ромео
Про що?
Меркуціо
Про те, що часто в снах — брехня.
Ромео
Що в снах брехня — в житті стає явою.
Меркуціо
Це королева Меб була з тобою,
фей сповитуха, що на позір менша,
аніж отой малесенький агат
на вказівному пальці в ольдермена.
Упряжкою пилинок мчить вона
понад носами сонного народу.
В колесах спиці — з косаревих лапок,
намет над нею — з коникових крилець,
з найтонших павутинок звита упряж,
із сяйва місячного — хомути,
батіг — із ніжки цвіркуна та плівки.
Погоничем — комарик в сірій свиті,
ще менший, ніж той круглий хробачок,
у дівки вийнятий з м’якого пальця.
Її карета — то горіх порожній,
що тесля-білка хоч старезний шашіль —
майстри у фей — віддавна їй зробили.
Щоночі так крізь голови коханців
мчить Меб — і видяться їм сни любовні,—
колінам двораків поклони сняться,
законниковим пальцям — нагорода,
вустам панянок — поцілунки ніжні.
Меб їм вуста прищами часто мучить,
бо ласощами подих їх зіпсутий.
В юриста іноді промчить над носом,
і носом той у сні почує позов.
То десятинної свині хвостом
ніс сонному попові залоскоче —
й парафія йому присниться інша.
А то промчить над шиєю в солдата,—
І сниться йому січ і кров ворожа,
і заляги, й бої, й клинки іспанські,
і келехи глибокі. Враз у вуха
забарабанить — і встає солдат,
і, зляканий, молитви зо дві буркне —
й знов ляже. Це вона, та сама Меб,
що заплітає за ніч гриви коням,
і жовнами збиває волосінь,
що розплітається лиш перед лихом.
Вона ж, як дівчина горілиць засне,
на неї тисне й вчить її терпіти,
й жіночу, добру їй дає поставу.
Вона...
Ромео
Цить,