Читати книгу - "Око пророка, або Ганусь Бистрий та його пригоди"

іменував його своїм фурманом, і навіть запам’ятав сказані королем латинські слова «auriga regius», тобто «візник королівський». Мені було тоді тринадцять років, і брат моєї матері, дядько Валентій, дяк у костьолі, або, як тоді називали, кантор, навчив мене трохи читати й писати. Отож я, де треба і не треба, — на дверях, на скринях, на столі,— виписував то крейдою, то вуглиною товсті, криві букви, складаючи латинські слова «auriga regius», які, здавалося мені, означали те саме, що гетьман над візниками.

Однак незабаром наші добрі сподівання розвіялись, бо минав місяць за місяцем, а затвердження королівське на батькове солтиство все ще не надходило. Підстароста, коли батько повернувся такий підбадьорений королівською обіцянкою, трохи сховав роги, а тепер знову почав наступати на батька щоразу щільніше, маючи за спільника одного мадьяра, гайдука і великого колись фаворита воєводи Мнішеха. Той мадьяр, на прізвище Кайдаш, ще хлопчиком узятий був на панський двір, а тепер у Підбужі при підстарості сидів мовби на ласкавім хлібі, і саме йому старий лан ніби подарував наше солтиство. Отож обидва допікали батькові. «Або подоброму забирайся звідси, або витрясемо тебе з солтиства, — погрожували вони, — бо в замку ми вже справу виграли!» А це була безсоромна брехня: декрету вони не мали та й не дуже були певні, що королівське затвердження ніколи не прийде. Отже, справи стояли так, що обидві сторони боялися: батько — а що як його скривдять? Підстароста і Кайдаш — а що як затвердження буде?

Коли один і другий бояться, легко дійти згоди між собою.

— Заплатиш нам двісті злотих, а ми, з любові до ближнього, обіцяємо лишити тебе в спокої,— говорив Балчинський.

— Не маєте ви страху ні людського, нї божого! — казав батько. — За гріхи мої дам сто злотих, але вже раз назавжди відчепіться од мене, навіки розквитаймось, і нехай вас бог судить за мене, бідного чоловіка:

— Давай хоча б сто, тільки зараз; це вже з милосердя погоджуємось.

Батько стільки грошей не мав. Тоді, після довгих переговорів, зійшлися на тому, що батько повинен повернути сто злотих до наступного святого Михайла, а за відстрочення мав дати того дуката, якого одержав від його величності короля в Янові.

Коли я, малий хлопчина, побачив, як на очах заплаканої матері королівський дукат потонув у шкіряному гаманці Балчинського, мов у глибокій криниці, серце моє защеміло, а в грудях наче вогонь запалав. Ця кривда мого батька, тяжка і палюча, так вразила мою душу, що все життя своє не забуду того дня, тієї години, і хоч пізніше ще жорстокіші кари божі впали на нашу хату і на наші голови, вони не приглушили найпершої моєї прикрості, так як дзвін, коли раз трісне, вже не стогне, хоч у нього вдариш із ще більшою силою, ніж тоді, коли тріскав.

Тієї зими батько мав мало заробітку, тому ранньою весною 1622 року вихав до Львова із сіллю, хоча вже не радо возив сіль, навіть зовсім уже закинув був солярство, як було сказано, але тепер мусив поїхати, бо треба було заробити грошей, щоб повернути важкий борг до святого Михайла, а також щоб побачитися з вірменськими купцями, спитати, чи не пошлють його з товаром у дорогу, що дало б більший прибуток. Повернувшись додому, каже матері якось несміло, немов боячись її засмутити:

— Не буде цього року великих перевозок ні до Кракова, ні на Мадьярщину, ні до Волощини, а на те, що туди має йти, вже найнялись інші фурмани. Для мене нічого з того вже не лишилося, хіба що возити самарським євреям віск і шкури до Сану на сплав. Але пан Криштоф Серебкович відправляє за п’ять тижнів караван із Львова.

— В Туреччину! Ох, нещасна я! — заголосила мати, не даючи батькові докінчити.

— Авжеж, у Туреччину, — каже батько, — бо пан Криштоф торгує тільки з турецькими купцями. Але не в самий Константинополь, а тільки до Адріанополя і Варни, до моря, бо туди мають причалити кораблі з товаром пана Криштофа. Я домовився з паном Криштофом. За моїм розрахунком та при божій помочі, в дорозі туди і назад зароблю по сто талярів.

Багато було плачу й лементу вдома через отой батьків від’їзд у дикі й небезпечні місця, аж на Чорне море, котре, як мені тоді уявлялось, мусило бути чорнечорне, мов сажа, і повнісіньке страшних тварюк і змів, таких же чорних, як і ті глибини, завжди ніччю вкриті, в яких ні сонечко, ні місяць, ані зорі не могли відбиватися; не так, як у нашім Дністрі, на дні якого блакитне небо видно було, наче в дзеркалі, а хмари пливли під водою, ніби риби. Плакала мати, що батько пускається бог знає на які пригоди; плакав я, але не через те, що тато їде, а тому, що мене з собою не хоче взяти, і так у немалім смутку минав час. Батько мовчки готувався в дорогу, а я, тоді вже юнак, досить рослий, допомагав, як умів.

За два тижні до від’їзду ми почали давати коням овес, бо до цього часу вони їли лише січку та сіно і дуже ослабли й схудли. Коней у нас було троє, самі вантажні, великі: один вороний, якого батько називав Джумбас, бо купив його в турецького купця, а таких торговців називають джумбасами; другий яснокаштановий Клусь, третій плямистий. Називався він Суданий і був найгарніший; походив цей кінь з дуже доброго панського табуна, але був уже старий і на одно око сліпий. Потім тато почав лагодити віз, уважно оглядаючи все, — від коліс, осей, обручів до найменшого цвяха і гвинта. Возище був страх великий, увесь кований; із здоровенним личаним кошем і прикошиками, з покривалом на обручах, він скидався на величезну халабуду, де можна було б мешкати, наче в хатині. А скільки було на тім возі заліза, ланцюгів! Бувало, як пустить батько коней риссю по дорозі, то зчиниться такий брязкіт, мов у казани б’ють. Люди завжди дивом дивувалися з цього воза, бо в тих українських місцях, а особливо під горами, селяни мають візки мізерні, в яких не знайдеш жодного залізного цвяшка, зате в їх возиках пищить, і скрипить, і тріщить так, що