Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

– Хто? – перепитав Шлегель.

– Тутешній божевільний, – сказала Каталіна. – Дуже потішний тип.

– Ну, гаразд, нехай зайде.

Шлегель забрав зі столу коробку, сів у крісло і зробив вигляд, що пише щось виключно важливе.

Двері відчинилися, і до кабінету, кланяючись від порогу, увійшов у супроводі Каталіни дивовижний чоловік у брезентовому плащі поверх ватника, в полотняних штанях у смужечку, заправлених у високі ялові чоботи з саморобними галошами, склеєними з автомобільної гуми. Через плече висіла у нього польова зношена сумка, а в лівій руці він тримав широкополого солом’яного капелюха.

Наблизившись до комендантового столу, відвідувач усміхнувся і проказав:

– Здоров’я бажаю, гутен таг, пане коменданте, дозвольте представитись: Гладишев Кузьма Матвійович, селекціонер-самородок.

Каталіна чудово знала російську мову (не згірш за капітана Милягу), а німецька взагалі була для неї рідною, але слову «самородок» у німецькій мові підходящого еквівалента вона не знайшла і переклала його як зельбстгеборене – той, що сам себе народив.

– Як це – сам себе народив? – здивувався оберштурмфюрер. – Навіть Ісуса Христа жінка народила, а цей що – з яйця вилупився, чи як?

Каталіна засміялася і переклала запитання гостю.

Той із гідністю відповів, що сам себе не вилуплював ні з чого, але, не маючи достатньої освіти, досяг обширу знань особистою працею і талантом, у чомусь випередив навіть найосвіченіших академіків і вивів овочевий гібрид, яким бажає нагодувати німецьку армію.

Звісно, комендант поцікавився, що це за гібрид. Гладишев поклав капелюха на сусідній стілець, похапцем відкрив польову сумку, витяг звідтіля декілька газетних вирізок із присвяченими йому статтями, дописами й фотографіями і виклав на стіл перед комендантом.

Каталіна запропонувала перекласти тексти, але комендант сказав: «Не потрібно», – і зупинив погляд на одній із фотографій, де Гладишев був зображений з пучком гібрида, поглянув на самого Гладишева, перезирнувся з помічницею.

– Про вас так багато писали радянські газети. Ви більшовик?

– Ні в якому разі! – Гладишев перепудився й притис руку до серця. – Навпаки. Я рішучий супротивник радянського ладу, за що многократ переслідувався…

Шлегель склав руки на грудях й відкинувся у кріслі.

– Цікаво! Скажіть йому, що всі росіяни, яких я тут стрічаю, твердять, що переслідувалися комуністами. І як його переслідували? Заарештовували? Саджали до в’язниці? Катували? Заганяли під нігті голки?

Фрау фон Хайс переклала.

Гладишев признав, що таких неприємностей йому, дякувати Богові, вдалося уникнути. Але радянська влада не визнавала його наукових досягнень і не давала йому можливості виростити створений ним гібрид, названий ним ШДОНАС, себто Шлях до націонал-соціалізму.

– Якби германські власті дали мені достатньо землі під мій гібрид, я міг би задовольнити повністю всю німецьку армію. – Затиснуши капелюха між коліньми, Гладишев широко розкинув руки, наче прагнув обняти всіх, кого готовий був нагодувати. – Ви уявляєте, пане офіцер, з кожної площі ми могли б знімати подвійний урожай картоплі і томатів водночас!

– Гаразд, – сказав оберштурмфюрер через перекладачку, – ми вашу пропозицію, можливо, розглянемо пізніше, коли закінчимо цю війну. Ще маєте мені щось сказати?

– Ще? – Гладишев затнувся, не знаючи, як викласти гіпотезу, яка комусь може видатися неймовірною. Звісно, із жодним радянським чиновником він подібними міркуваннями поділитися не міг. Але перед ним був представник іншої, розвинутішої цивілізації. У нього має бути ширший погляд на речі.

– Розумієте… як би це вам сказати… це звучить, ви скажете, дико… і я б із вами погодився… але я особисто був свідком перетворення коня в людину.

– Коня в людину? – перепитала Каталіна.

– Припускаю, що ви мені не повірите, – одповів Гладишев, – але в мене є навіть письмове свідчення. Ось… – він попорпався в сумці і виклав, одночасно розгладжуючи, шмат паперу, на якому була написана круглим напівдитячим почерком одна фраза.

– Що це? – бридливо поглянув на папірець комендант.

– Тут написано, – переклала фрау фон Хайс, – «Якщо загину, прошу вважати мене комуністом».

– Що це значить? – не зрозумів комендант. – Кого вважати? Вас?

– Що ви! – вислухавши переклад, заусміхався Гладишев. – Звісно, не мене. Я в партію ніколи заяв не подавав. Це Ося…

– Ося? – перепитав Шлегель, показавши, що й він непогано розмовляє російською. – На мою думку, Ося – це єврейське ім’я. Чи не так, фрау фон Хайс?

– Єврейське? – злякався Гладишев. І заусміхався: – Ні, це не єврей. Ося, Осоавіахім, він не єврей, він мерин, себто кінь, але, як би то сказати, кастрований.

– Єврей, пане учений, – спохмурнів Шлегель, – поняття расове. Єврей, хоч і кастрований, хоч і обрізаний чи вихрещений, для нас усе одно зостається євреєм і має бути виданий німецькій владі.

– Тим паче, – додала колишня Капітоліна, – якщо хоче бути комуністом.

– Він не хоче, – засмикався і поквапом залепетав Гладишев. – Він не хотів. Але його застрелили якраз тоді, коли він в результаті упертої праці перетворився…

– У єврея? – перепитав оберштурмфюрер.

– Ні, у жодному разі, – рішуче заперечив Гладишев. – Він перетворився просто в людину.

– Що значить просто в людину? – засперечався есесівець. – Яке ж це просто, якщо він ще не перетворився, а вже просить вважати себе комуністом?

– Ну, це він з дурної голови, – спробував пояснити Кузьма Матвійович. – З дурної голови і по невігластву, тим паче що виріс у радянському колгоспі і, самі розумієте, мав відсталі погляди. Але якщо в принципі германське командування проявить зацікавленість…

– Ні, – рішуче сказав оберштурмфюрер. – Німецьке командування до цього інтересу не має. Хоча нам, – сказав він і підняв догори вказівний палець, – цікавішим був би зворотній процес перетворення людини в коня. А тим часом слухайте, пане, той, що сам себе породив, ідіть ви собі додому і якщо дійсно хочете сприяти інтересам націонал-соціалізму, то розпочніть із виявлення євреїв і комуністів, що ховаються у вас.

– Слухаюсь! – підкорився Гладишев і попрямував до виходу, але біля дверей усе-таки зупинився. – Даруйте, пане офіцер, а як же все-таки відносно мого гібрида?

– Ми про нього поговоримо наступного разу, – пообіцяв оберштурмфюрер. – А зараз у мене до вас запитання. Це, вибачте, що у вас на ногах? Я маю на увазі не чоботи, а те, що на них.

– Це? – Гладишев поглянув на свої ноги, стенув плечима, не розуміючи, чим його взувачка могла зацікавити такого важливого представника великої Німеччини. – Це так, гумові вироби.

– Щось ніби калоші? – спробував уточнити есесівець.

– Можна сказати, що й так.

– Це радянські калоші, – усміхнулася колишня Капітоліна. – Якщо я вірно пам’ятаю, росіяни їх називають чуні, гандони, гімнодави і ЧТЗ. ЧТЗ, – пояснила вона Шлегелю, – це Челябінський тракторний завод.

– Вельми цікаво, – сказав Шлегель. – І вони дійсно не пропускають