Читати книгу - "Школярка з предмістя"

сумніваючись у відповіді. Звісно, я б цього не хотіла. Мама завжди була з нами: ми по декілька разів на день згадували її з різних причин. Ну, наприклад, коли заварювали бергамотовий чай, бо це вона вперше привезла духмяний пакунок, а вже потім ним позавалювали всі крамниці. Або коли мені дарували якісь парфуми, і бабуся відразу їх порівнювала з маминими: легші вони чи важчі. «Так не можна — це ненормально! — переконував мене мій хлопець. — Ви самі себе накручуєте, тому так важко переживаєте її відсутність!»

А ми інакше не можемо…

Ще початок вересня…

В очах усіх наших сусідів ми з бабусею виглядаємо нешпарівними господинями, бо кілька соток нашого городу давно перестали засаджувати бульбою, тоді як всі навколо рвонули захоплювати навіть пустир із шаленістю ірландців в Америці, коли вони мчали на конях новими землями і кидали свої капелюхи, позначаючи межі володінь. Я такий процес спостерігала в одному із фільмів, де ще не розлучені Том Круз і Ніколь Кідман грали закоханих. Ми ж посіяли дрібні квіти, шовкову траву у білу смужку і влаштували таку собі галявинку в кінці старого саду, на якій часом опалювалися, простягшись на старому коцику. Або всідалися підвечір з книгами в руках і тацею трускавок чи вишень. Два мішки бульби, що привозив тато від своїх сільських родичів в листопаді, нам вистачало на всю зиму. І не треба було влітку стовбичити із сапкою, кропити бадилля від колорадського жука, а восени вигрібати із землі то дрібну, то поїджену ненажерливими жуками, то зіпсуту із середини. «Можна й обмежити себе в споживанні, - казала мені бабуся, — бо та бульба вся йде в стегна. Он, поглянь, як тримається Едіта П’єха!» («А хто це?» — питала я, вихована в іншому музичному просторі…) Тому ми з нею мисками їли вівсянку з горіхами, родзинками, курагою і медом, забувши про картопляні пляцки, кнедлі та палюшки. І час від часу згадували, як один із сусідських гостей, від’їжджаючи до Канади, вже йому ріднішої, прощався, дякував і казав, що за все життя не з’їв стільки бульби, скільки за останні два тижні.

Ми хоч і мешкали у «приватному секторі», де кожна родина заводила як не кролів, так курей або качок, бо неподалік було мулисте озерце, та ніколи не мали господарки. Бабуся розповідала, що цю «політику» запровадив мій дідусь (я його не пам’ятаю — він помер, як мені ледве виповнився рік). Так от він вважав, що у дворі має пахнути бузком та матіолою, а не пташиним послідом. І щоб двором можна було прогулятися набосяка, не ризикуючи натрапити на «міну». Тому фауну у нас представляли пси. Я пригадую жовтаву Ніку — бабуся її називала «дворянкою», бо вона ніколи не заходила до хати, доки було тепло надворі. І лишень пізньої осені милостиво дозволяла занести себе до веранди. Там на підстилці зі старого ліжника вона пересиджувала зиму, тричі на день шкрябаючи у двері, щоб її випустили «до вітру». Потім був великий чорно-білий пес, який толочив наш квітник і ганяв усією вулицею, як дурний, хбч мав би оберігати дім. Його принесла моя довірлива мама від якоїсь бідної жінки, що умовила її узяти мале песятко, бо, мовляв, не може його прогодувати. Мама вагалася, допитуючись, яким воно буде згодом на зріст. Жінка запевнила, що не виросте більшим за пікінеса… Може, той пес і не виріс би на її харчах, а на наших вигнався, як сусідський козел, та ще й користі від нього було, мов із козла молока. Згодом він по-зрадницьки втік.

То був час, коли мало не вся дітвора марила завести сен-бернара. Американський фільм про мудрого пса, який хоч і шкодить на кожному кроці, та завжди рятує від нещастя, я знала напам’ять, бо тато мав необачність подарувати мені відеокасету і благала, щоб мені подарували ще й сен-бернара Бетховена, як у фільмі. Мій покладливий тато вже підшукав щенятко, але за нього треба було заплатити, як за теля. Він про це сказав не мамі, а бабусі. І вони удвох поїхали до знайомих… Увечері повернулися. Із-за пазухи тато вийняв маленький буро-чорний клубочок. «Сен-бернар!» — втішилася я. «Ні, — сказала бабуся. — Це ротвейлер!» Я не встигла розчаруватися, як те мале щеня підповзло до мене і поклало на мою ногу своіа лобату голівку. Воно було таке миле і беззахисне, що мене не довелося переконувати: ротвейлер нічим не гірший за сен-бернара… Так що відсутність бульби на городі зумовлювалася ще й тим, що нашому псу потрібен був простір для гульні. Не виганяти ж його з двору, щоб він десь копирсався у смітниках і ще набрався якоїсь біди!

Отож насправді нас не двоє, а троє. Пес, розбещений нашою увагою, спить біля бабусиного дивану, своєю потужною лапою відчиняє всі двері і не любить залишатися вдома сам. «У нього — клаустрофобія, — визначив причину несамовитого гавкоту і скавуління мій хлопець. — Коли ви зачиняєте його самого в домі, - він лякається замкнутого простору». Бачте, якого я маю мудрого кавалера!

До речі, пес його визнав за свого: біжить до дверей, коли він заходить, смикає з радості своїм обрубком хвоста і навіть дозволяє собі покласти хлопцеві лапи на плечі. Добре, що ті лапи завжди помиті після прогулянки… Я так гадаю, що псові просто не вистачає чоловічого спілкування. Тата він бачить мало — той зайнятий своїм дрібним бізнесом і приходить до нас без будь-якої системи: то забіжить вранці в неділю, коли я ще сплю, то зайде увечері в п’ятницю, коли я поспішаю на побачення. Наші розмови — як есемески. І я бачу, що він все частіш незадоволений моєю поведінкою. Та не каже про це вголос. А що йому казати? Він же пішов від нас…

у мене, або гірше. Словом, ми так репетували, що влетіла кєра. Вона з порогу обізвала нас невдячними і невихованими, бо нам невтямки, що за кілька місяців ми станемо «на широку дорогу життя» (любить жінка такий пахвост!), а на ній нас підстерігають прикрі несподіванки… Якби не задеренчав наш хрипкуватий дзвінок, вона би змалювала наше майбутнє таким гидотним, що хоч зразу випий трутки!