Читати книгу - "Без дозволу на розслідування"

— Хочемо на Жовтневі розписатись, — відповів, невдоволений відстрочкою.

— А ви вже вирішили, де житимете? — тихо запитала.

— Тобі соромно майбутньої невістки?

— Авжеж, соромно, хата занедбана, — сказала скрушно. — Але ж Сава Архипович залишиться сам.

Сава Архипович— батько Олі.

— Чого сам? А Василь? З ним він не скучатиме, — заспокоїв матір і помітив, як її щоки наливались рум'янцем. Вона глянула на мене повеселілими очима, нагнулась і поцілувала в лоба.

— Чаю дати? — заметушилась, щоб приховати свою радісну розгубленість, викликану рішенням не залишати її після одруження.

— Ні, дякую, — я звівся з-за стола.

— Прийди сьогодні раніше, Арсене, — попросила. — Й Олю приведи до нас.

— Добре, мамо.

Вийшов надвір, не передбачаючи того, що через кілька годин один випадок усе круто змінить, переверне моє єство, і я побачу матір зовсім в іншому світлі. І не лише її. Тоді постане безліч запитань, важких, навіть ганебних підозрінь, і я не знаходитиму місця, розгублений та вражений, приголомшений невигаданим фактом, подією вісімнадцятирічної давності.

А поки що поминув школу і почав наближатися до чепурного будиночка Балюка, обгородженого рідким зеленим штахетником. У садку, під крислатими яблунями, біля вуликів порався Роман Гнатович, одягнутий у білі полотняні штани і сорочку, в жовтому брилі. Коло йог ніг із карнавки курився дим, відлякуючи бджіл. Сподівався, що мене не помітить, але вчитель, наче відчувши мій погляд, враз повернувся.

— Доброго ранку, Арсене! — і рушив до паркану. — Як тобі в останній день перед вакаціями?

Я посміхнувся тому рідко вживаному «вакації» і міцно потис його шкарубку долоню.

— Важкувато, але якось дотягну, — підтримав його жартівливий тон.

Він звично, двома пальцями, розгладив свої руді від тютюну й обвислі, як у Шевченка, вуса і задоволено зміряв мою статуру.

— Чув, непогано підмітаєш наш дім, — лукаво підморгнув мені, натякаючи на Миколу Горака.

Я не здивувався його обізнаності, бо в нашому невеликому місті всі події скоро ставали відомими.

— Лише вчуся, Романе Гнатовичу, вбиваюся у колодочки.

— Вбивайся швидше, крути їм в'язи… Меду не хочеш? Є свіжий, липовий, аж у носі коле.

— Нема куди, — красномовно ляснув себе по животі. — Тарілку полуниць з'їв.

— Полуниці теж корисні. — Вчитель відвернувся і запитав, задумливо крутячи вуса — Як там мати?

— Як завжди. Ви б завітали до нас, — запросив, хоч і знав, що він майже щодня навідувався до неї, коли я на роботі.

— Ось дам лад бджолам і забіжу. Ну, йди, Арсене, а то вигорять вугляки, — і поплескав мене по плечу, неначе рідного сина.

Я пішов, а Балюк, схилившись на паркан, дивився вслід. І його бриль видався мені перезрілим соняхом, що з цікавістю хилився на вулицю. Раптом я подумав, що тепер, коли ми поберемося з Олею, може, й мати зважиться вийти за нього заміж. Вона б зовсім не образила моїх почуттів до батька, бо я поважав Балюка, прислухався до його порад і з дитинства звик бачити поруч із матір'ю.

Зі мною віталися перехожі, яких багато вранці, але їхнє шанобливе «добридень» не тішило самолюбства, як попервах. Мабуть, за рік я змужнів і посерйознішав. Проходячи повз невеликий базарець, почув, як одна жінка насмішкувато сказала:

— О, сьогодні не їде тарахкалом. Зараз до Придибихи заскочить, а потім на службу.

«Тарахкалом» вона називала мою «Яву».

— Гарна дівка у Сави, — прицмокнула друга жінка. — Мій теж до неї підкочувався…

— Еге, поки німота ледве не відбила хрипів, — єхидно додала інша.

— Цього не зачепить, побоїться — з левольвертом ходить.

Я ледве не засміявся, бо рідко носив зброю. А невисокий і моцюватий Василь Хавара, названий брат Олі, справді колись віднаджував залицяльників, передибуючи їх на вулиці, й страшно харчав, луплячи банькаті очі, не в змозі мовити й слова. Того було досить, щоб кому-небудь удруге забаглося провести її додому або, не дай бог, скривдити. Тоді Василь просто навіснів.

Після почутої розмови закортіло побачити Олю, і я демонстративно попрошкував до універмагу. Дивно, але відтоді, як Оля погодилася на одруження, наші стосунки трохи змінилися, певніше, змінилися ми самі: при зустрічах між нами наче виникли хтось третій, суворий та застережливий, інколи ми аж замовкали, ніби прислухались до нього. Очевидно, третій — наше майбутнє спільне життя, і ми підсвідомо проймалися відповідальністю за крок, який наважилися зробити. І чекання незвіданого обростало новими, приємними турботами. Мизбиралися вийти на довгий шлях і, щоб його здолати, не збивши пальці, мріяли зберегти любов та ласку, щиру відданість до скону.

Перед універмагом на майданчику, вимощенім білими квадратними плитами, відчувався подих гарячого для: від плит пашіло сухим теплом, а відбите сонячне проміння примушувало мружитись. Я угледів Олю знадвору, за широким вікном: стояла перед полицями, закладеними головними уборами. Моя наречена була одягнена в блідо-голубий халат, світловолоса, її постать чітко вимальовувалась на тлі різнобарвного товару. Оля мене помітила, звелася навшпиньки, щоб краще бачити. Я помахав їй рукою і почав підніматися сходами.

В універмазі приємно, прохолодно. Маленька й вертка Степанида Трохимівна, продавець із секції галантереї, втупилась у мене допитливими очима і багатозначно кивнула. Я не знітився, як два роки тому, коли вперше завітав до Олі, приїхавши з школи міліції відбувати практику.

Оля ступила ближче до мене і відкинула з грудей довге волосся за плечі, відкриваючи тонку шию і щоки. Здалося, що вона розсунула м'яку й шовковисту намітку, щоб краще бачити мене та показати себе. Мені подобалось, коли її волосся вільно струмувало, спадаючи на плечі. Йдучи поруч, любив дивитись, як вітер його кошлатив, а воно розліталося дивним полум'ям і лоскітливо торкалося мого обличчя. Тоді ввижалося, що її коси існували окремо, жили своїм незбагненним і таємничим життям.

— Привіт, Арсенчику, — поспішно привіталася й подивилася на мене так, наче ми зустрілися після багатьох років розлуки.