Читати книгу - "Безслідний Лукас"

— Мабуть, не випадково.

— Я спеціально приїхав до Стенфорда, щоб вас побачити!

— Тепер побачили — і що? — спокійно поглянув на Хантера Лукас.

— Що б ви сказали на пропозицію попрацювати після завершення вашого курсу навчання в одній симпатичній інституції?

— Наприклад?

— Зовсім недалеко від Стенфорда. Менло-Парк.

— Ви маєте на увазі Стенфордський інститут досліджень?

— Точно. Площа — вісім акрів, на яких розташовуються три тисячі співробітників. Річний бюджет — шістдесят мільйонів доларів, не враховуючи асигнувань на спеціальні розробки. Директор інституту одержує більше, ніж міністр оборони США. Співробітники — відповідно.

— Здається, ці гроші тхнуть досить неприємним, — зауважив Лукас.

— Це залежить від носа, який нюхає, або, я б сказав, винюхує. Люди, які там працюють, не беруть участі в так званій боротьбі за ідеали, а просто займаються бізнесом.

— Тобто працюють на Пентагон? — підказав Лукас.

— А що в цьому поганого? Ви звернули увагу, що в нас не військове міністерство, а міністерство оборони? Оборонятися ж нікому не гріх. І коли Пентагон попросить учених подумати над тим, щоб виключити можливість зіткнення США з будь-якими технічними сюрпризами у військовій справі, то це треба трактувати просто як патріотичний обов’язок.

— Патріотичний обов’язок не має нічого спільного з моральною нерозбірливістю.

— А може, це тільки широта інтересів? Ми не хрестоносці, щоб нав’язувати іншим тільки свою віру. В Менло-Парку працюють як на ізраїльтян, так і на арабів. Ваша оцінка діяльності СІД — не що інше, як студентський максималізм. У квітні 1969 ваші студенти зайняли одну з лабораторій СІД і утримували її дев’ять днів, поки попечителі університету пообіцяли, що відмовляться від права контролю і власності на СІД. То й що? Директори СІД дали університетові 25 мільйонів доларів відступного за будівлі й обладнання, а відтоді інститут досліджень ще більше розширив межі своєї діяльності.

— В шістдесят дев’ятому я ще тільки почав учитися в школі, — сказав Лукас, — але й сьогодні солідаризуюся з студентами Стенфорда тих часів. Що ж до розширення меж діяльності СІД, то що ви маєте на увазі? Розроблення засобів хімічної і біологічної війни, систем ПРО, нових вибухових речовин, використання як зброї масового нищення довколишнього середовища, явищ природи? екзотичних матеріалів, застосування електронних засобів у боротьбі з партизанами — це ви мали на увазі?

— Ми не обговорюємо цих проблем, — пожував губами Хантер. — Йдеться про інше. В добрій і щедрій Америці знаходиться притулок для вас і для вашої божевільної ідеї. Наша демократія може дозволити собі будь-яку нематеріальну примху. І зверніть увагу: від вас не вимагають нічого. Ніякі мефістофелі не зазіхають на вашу душу. Про тіло я не кажу: ви ж не гуляща жінка. Згодьтеся: умови просто грандіозні.

— Тому це мене й насторожує, — зітхнув Лукас.

— Відкиньте настороженість і ловіть свій шанс! — вигукнув Хантер.

— Я не звик вірити в дурнички. Навіть Санта Клаус, приносячи різдвяні дарунки, не бере їх з неба, а одержує від багатих людей, які пожертвуваннями хочуть обдурити податкове управління Сполучених Штатів. Малим я б ще повірив, але тепер ні. Я повинен обдумати вашу пропозицію, порадитися з своїм професором.

— Ваш професор — Джонс?

— Так.

— Гаразд, порадьтесь. Однак не забувайте, що багато професорів вашого університету співробітничає з СІД.

— Але не Джонс! Це благородний учений.

— Ну що ж. Лишаю вас у товаристві благородного вченого. У нас є час. Скільки вам;.ще бути в Стенфорді — рік? Я вас знайду. Тому не прощаюсь.

Він підвівся з-за столу, ще дохлякуватіший, ніж перед тим, як проковтнув кілька фунтів харчів, мляво махнув Лукасу худющою рукою і щез у гамірливому просторі їдальні.

Лукас не здивувався б і тоді, якби Хантер перетворився на чорного пуделя. Треба було обуритися, але при Хантері він якось не встиг, застуканий зненацька несподіваною пропозицією, а обурюватися навздогін не хотілося.

Лукас розповів про все Пат, та вирішила звозити його до свого батька в Сан-Франціско, але з тої затії нічого не вийшло, довелося розповісти все професорові.

Професор Джонс вислухав Лукаса спокійно, але не зміг приховати пригніченості, яку викликала принесена студентом звістка,

— Я передрікав вам непросте й нелегке життя з вашою ідеєю, — сказав він, — тепер переконуюсь, що не помилився. Краще було б помилитися, але треба приймати все таким, як воно є. Заявляючи, що не купують вашої душі, вони хочуть загарбати її даром. На жаль, ми живемо в світі, де безліч винахідливих і морально нерозбірливих умів щедро платять за винайдення нових і нових засобів проведення війн, тоді як жодному з чесних учених ніхто не дає жодного цента за роздуми про нормалізацію світу, за пошуки альтернатив мирного й щасливого життя. Ви мій улюблений учень, я покладаю на вас якнайсміливіші надії, я пишаюся вами, але що я можу для вас зробити? Хоч я професор, та ще такого реномованого університету.

— Я не прийшов вимагати від вас гарантій свого благополуччя, — зніяковів Лукас. — Мені потрібна ваша порада, бо я вірю вам і зроблю так, як ви скажете.

— Занадто тяжкий тягар як на мої нетреновані плечі, — блідо усміхнувся Джонс, і цей усміх зовсім не пасував до його олімпійської зовнішності. — Як щоразу каже моя Елінор: «Батьку, ми працюємо над новим спектаклем, хоч заздалегідь знаємо, що він провалиться так само, як попередній». Сьогодні все нетривке, примарливе, майже на грані буття й небуття, навіть арабські нафтові шейхи, які заробили мільярди доларів тільки за те, що з-під їхніх наметів ударили нафтові фонтани, навіть вони з тривогою дивляться в завтрашній день, і не тільки тому, що фонтан вичерпається. Аби ж то вся справа була тільки